ТЕХНІКА ПИСАННЯ ПИСАНОК

    Писанки пишуть перед Великоднем у Великому пості. На Великій Україні писанки починали писати за три-чотири тижні до Великодня. В Галичині в різних повітах починали писати і за тиждень, і тільки у великий четвер, і раніш. Тут не було устійненого часу. Основне — писанки обов'язково мусіли бути на Великдень у кожній хаті як на Наддніпрянщині, так і в інших місцевостях українського поселення.

   У Галичині писали тільки дівчата, лише як виняток, писали молоді жінки; та де вже звичай писанок виводився (втрачався) — писали й старенькі бабусі. На Наддніпрянщині — Поділля, Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина, Херсонщина, Катеринославщина (Дніпропетровська область) — писали основне матері в кожній родині, а дівчата при матерях лише вчилися та допомагали. Звичайно, мова йде про XIX ст. та першу чверть XX, бо з приходом московської влади — про писання писанок не могло бути й мови...

   Господиня-мати в кожній родині, по закінченні денної праці, пізно вечером, коли вже цілком тихо в хаті й поснуть діти та й дорослі — сідала писати писанки й продовжувала свою клопотливу працю до пізньої пори, інколи аж „до других-третіх півнів". Як правило, писанки писалися лише пізнім вечером чи вночі, але не при деннім світлі. Казали було: „Вже діди снують по кутках, пора дітям спати, а нам писанки писати..." Цей вислів дає багато до зрозуміння. Причім, кожна господиня, а біля неї донька, коли така була, — пише писанки тільки сама, нікого чужого в хаті не повинно було бути. В Галицьких повітах було по різному: в одних місцевостях збиралися дівчата по 3—4 разом і писали, в других повітах писали по одинці й уночі.

     На Великій Україні в давнину, та й до останнього часу (XX ст.), писати писанки вважалось великою святістю, подібною до релігійного ритуалу. Перед тим „не можна було ані сваритися, ані сперечатися, ані злого нічого мислити". Отже, мати-господиня в доброму „благовійно-молитовному" настрої, нагодувавши родину вечерею, та вклавши дітей спати, скроплювала припічок у челюстах свяченою водою, розкладала з сухих скалок невеличкий вогник, а чи вигортала жар з печі на купку в челюстах, на них уставляла черепочок з чистим бджолячим воском, щоб розтопився. Сама, помолившись та проговоривши деякі формули (на жаль, мені не довелось їх чути), сідала на стільці, покриті виверненим кожухом, брала двома-трьома пальцями біленьке яйце, перед цим чисто обмите та сполоскане в воді з слабим розчином галуну й цілком обсушене, — вмачала ґестку в віск і починала писати. Спочатку поділяла яйце лініями, чи поясами на поля, робила потрібні для орнаменту контури й опускала у відповідну для писанки холодну фарбу. Обсушивши з цієї жовтої, червоної, бронзової чи чорної краски, писала знову ґесткою („кисткою", писачком, „могулкою"), розписувала взори, чи штрихи, крапки, кривульки та інше. Після цього опускала в нову краску. І знову осушивши, писала поверху, викінчувала орнамент. І коли писанка вже викінчена, її відкладали аж до великого четверга, в інших місцевостях до великої п'ятниці. Таке писання забирало довший час, кілька днів. У великий четвер на Великій Україні такі писанки клали — розкладали у великій череп'яній мисці й всували в піч після печева хліба чи пасок. Віск на писанках танув, миску з цими писанками виймали з печі й писанки витирали чистенькою ганчіркою. Віск обтирався й писанка була готова, гарна з непорушеним орнаментом. Запечені писанки зберігалися довший час. У Галичині писанки після такого написання опускались в гарячу воду й віск можна було обтерти, а писанка була сира, часто фарби розпливалися й зливалися. Треба було чималого вміння, щоб не попсувати писанку. Між іншим, у Галичині обмочували писанки в кип'ячій воді, а вода повинна була бути набрана досвіту в страсний четвер, „тоді писанки вдавалися". Але й запікали, обмотуючи клоччям.

     Звичай писати писанки на Великій Україні тримався досить міцно на всій території; писанки вважали своєрідним „талісманом", яким заворожували й урожай, і приплід худібки, і здоров'я людини, пошана покійників, і привіт весняному життєдайному сонцю і т. д. Це не підлягає сумніву, але, на жаль, саме це ритуальне значення, ця символіка дуже мало досліджена. Старенькі бабусі казали, що „до кожної писанки примовляється щось інше, але не всі однаково примовляють". Так, під час писання писанок, у кінці XIX ст. — співали великодніх пісень-веснянок, „мурликали веснянку". Співалось дуже тихо, бо, як зазначалося, писанки писались пізнім вечором чи ніччю. Не можна було спогадувати в той час покійників, бо хто ту писанку одержить, то умре.

     У Галичині писанки вважались як необхідні на Великдень, але особливого символічно-ритуального значення їм не надавалось. Мабуть, це таки було, але в силу історичних умов з часом утратилось, як почав наприкінці втрачатись і звичай писати писанки.

     Скільки писалось писанок у кожній родині? На це питання певної та точної відповіді не можна дати: у більшій родині — більше писалось, у меншій — менше; де дівчата були — писалось писанок значно більше. В середньому писалось писанок в родині від 30 до копи (60) та крашанок копа-дві. Одну-дві писанки клали на посвячення; 2—3 на кладовище „христуватися з покійниками", 1—2 клали священику в церкві після мирування; 10—15 роздавалося малим дітям-христівникам і тим, що приносили „калач"; 10—12 вживалося для взаємного христування та й дівчата ж мусіли віддати колодку парубкам і т. д. Звичайно, крім писанок вживались і крашанки. Крашанки в давнину були тільки червоні, а пізніше — і червоні, і жовті, зелені, темно-фіолетові, бронзові малинові, помаранчеві та чорні. Крашанки мали свою символіку. Вони готувалися простіше: відповідно приготовлялася фарба, наливалася водою. У деяких місцевостях ця вода освячувалась річними „чарівними" водами як „благовіщенська", „стрітенська", „купальська" та „водохрищенська" (вливалось по кілька капель).

     Коротко про приладдях до писання та крашення великодніх яєчок. Для „доброго, успішного" писання писанки треба було приготувати й добру ,ґестку" або писачок. Брали дуже тоненьку мідну бляшку й на тонкій голці скручували рурочку завдовжки один сантиметр. Цю рурочку вправляли в корінець гусячого пера, розщеплюючи його, або в патичок з віничч'я впоперек так, що утворювалась наче літера „т". Рурочку навхрест міцно прив'язували тонкою ниткою до патичка, а патичок чи перо залишалось 5—6 см завдовжки, щоб зручно було тримати в руці під час писання. Черепочок, в якому розтоплювали віск, мусів бути чистий, здебільшого з розбитих нових горшків, чи й нова глибша покришка. Ці черепочки вживались по кілька років, зберігалися від Великодня до Великодня. Горшки, в яких фарбували-красили крашанки та скрашували писанки в процесі роботи, повинні були бути нові цілком; для кожної фарби мусів бути окремий глиняний горщок. І ці горшки зберігалися і вживалися щорічно. Миска, в якій запікалися писанки, була дуже велика, череп'яна, що лише змогла увійти в челюсти. Такі миски вживалися пасічниками, ними накривали вулики-дуплянки. „Шматка", якою витирали писанки від розтопленого воску після печі, також мусіла бути чиста, з чистої старенької сорочки. Друга така ж „шматка", на якій розкладали писанки й крашанки для обсушування. Обидві „шматки" вважали, за стародавніми віруваннями, помічними в багатьох випадках, а тому рік від року такі шматки зберігалися, але щороку бралися нові, а старі спалювалися в печі, коли напалювали піч для печева паски. Писанки та крашанки зберігалися в спеціальних чистих діжечках-фасках.

     Для писанок відбиралися в давнину яєчка здебільшого від „первісток" — молодих курочок, що перший рік почали нестися. Коли в господині не було з якихось причин півня, то яєчка мусіли міняти в сусідів, в яких був півень. Вважалося, що незапліднені яєчка вживати на писанки чи крашанки не можна, бо в господарстві все буде неплідне-шолудиве. В давнину красили яєчка та писали писанки й журавлині (в давнину журавлі були свійською птицею), гусячі та качачі. У XIX ст. для писанок та крашанок почали вживати лише курячі яєчка.

Видобування краски для писанок (в давнину)

     Тепер легко дістати краски (фарби) для писанок, але в давнину ці краски треба було вишукувати й готувати самим. Жовту краску видобували з яблуневої кори; в окремих місцевостях Галичини видобували жовту краску з моху, що носить місцеву назву „пелешки” Чорну краску видобували з вільхової кори, з чорної рожі (мальви). Червону краску було найтрудніше віднайти, але діставали з вивару та настоювання на відповідних квітах, як рожа; в деяких місцевостях червоновату краску добували з суміші цибулиння, вільхових опілок, дубової кори та деяких квітів. Зелену добували з озимини, омели (шкідливий галапас на дереві), з барвінку, бобу тощо. Бронзову добували з численних рослин, зокрема, з гречки (з полови), з цибулиння, дубової кори, вільхової (слабший настій); фіолетову приготовляли з пролісків, рясту та інших рослин.

     З винаходом анілінових фарб почали красити яєчка купованими фарбами, але червону таки або самі винаходили, або вживали т. зв. „бразалію" — стружки сандалового дерева.