14. ВЕЛИКДЕНЬ — Великий День
Перший день
Господар повертається з церкви
Розговіни
Христувальники
Великодні дзвони
Біля церкви — на цвинтарі
Цокання — товкання
писанками-крашанками
Дівчата віддають „колодку" хлопцям
Про веснянки-гаївки
Перший день Великодня у гуцулів
Другий день
Третій день
З оповідань старожилів про Великдень
Провідна субота
Ніч. 12-та година. Все життя села в ці години ночі зосередилось біля церкви. Людно й гомінко тут. В селі тиша-тиша, лише зрідка запізнені кроки дзвенять у тиші ночі. Це якась людина запізнилася на кілька хвилин і поспішає з паскою... У всіх хатах блимає вогонь свічок, чи лампадок, а до церкви не пішли й залишилися дома лише немічні старці та малі діти... Високо ще здіймається полум'я вогню великодньої ночі біля церкви. Вогонь цей розкладають, поправляють та підтримують сільські парубки, й чого тільки вони не нанесли для цього вогню з села — „позичили" так, що господар не бачив: тут і старі колеса, і старі двері, і драбини від воза, і діжки, і ворота... Але за цю „позичку" ніхто з господарів не сердиться, і не забирає назад, бо це вважається жертва на святий очисний вогонь...
Нічна тиша порушується... Чутно метушню біля церковного входу. Це церковна процесія, на чолі з священиком, з хором, хвореньгами, Євангелієм, Плащаницею, образами та численними свічками... Тричі обходять навколо церкви, в церкві ніхто не залишився... Задзвеніли свіжі голоси хору, могутня й переможна великодня пісня: „Воскресення Твоє, Христе Спасе, анголи співають у небі" — несеться далеко-далеко в безмежні простори ночі. Господині здіймають рушники з своїх пасок, а в кого не була засвічена свічка — поспішно світить. Після обкаджування пасок священик читає молитви, проходить і святить паски. Де тільки священик посвятив, одразу господарі підхоплюють кожний свою паску й чимдуж поспішають додому.
На Великдень вмиваються крашанкою
Усі члени родини на перший день Великодня вмиваються крашанкою. Господиня наливає в миску води, кладе туди 2-3 крашанки, а господар кидає дрібну монету й усі по черзі вмиваються крашанкою. Вірили, що коли вмитися крашанкою, то будуть здорові, рум'яні, як крашанка червона та багаті. Коли є дівчина на виданні, то вмивається першою і виймає одну крашанку, якою вмивалась. Найстарша доросла дитина, донька, чи син, що вмивалися останніми, — забирають, крім крашанки, й копійку чи гріш, що батько вкинув у миску. А дівчина вірила, коли першою вмиється крашанкою, то скоро по Великодні вийде заміж, буде здорова й щаслива.
Господар повертається з
церкви з свяченим
У давнину паску святити ніс господар, з нею він і повертався додому. Святили паску в спеціальній посудині — „дорінник", а чи в ночвах, а то й у великих дерев'яних мисках-нецьках, у кошиках. Така посудина зберігалася лише для згаданої мети й ні в яких інших справах чи потребах не використовувалась.
Паску завжди святили ще до сходу сонця, то й господар з свяченим повертався ще досвіту. Зі свяченим він обходив спочатку своє господарство: заходив до худоби — корів, коней, овець; потім заходив у клуню та до бджіл.
...„Прийшовши з „святістю", обходять тричі домівство, не вступаючи до хати, потім входять до стайні. Хтось з домашніх стає коло кождої худобини, і коли той, що несе святість, доторкається бесагами (міхами) з святістю до кождої штуки, промовляючи: „Христос Воскрес", відповідає другий за худобину: „Воістину воскрес". Святонош по сім промовляє: „Аби ся так нічого не брало (вівці, корови, чи чого), як нічого не возьмеся свяченої паски". Так само обходить пасіку, сад з подібною промовою. По сім уходять з святістю до хати, діти стають на коліна, а господар розв'язує бесаги над їх головами, приказуючи: „Аби вам розум скоро так розв'язувався, як сі бесаги скоро розв'язуються." У кого є дівка на відданні, кладеться їй паска на голову з словами: „Абись у людей була велична, як паска пшенична." „Малу дитину кладуть до спорожнених бесагів з словами: „Абись так скоро росло, як паска росте."
„В іншій околиці господар вернувшись з свяченим, кладе паску коровам на хребет, промовляючи: „Який дар красний, такі аби Бог давав телиці красні." Або дають худобі „попахати" (понюхати) „дорінник" (коновочку з свяченим), і, домішавши паски до соли, сиплять до ясел, приказуючи:
„Абись була така весела, як цеся Божа днина; абись не переходила кожного року, як не переходить цеся днина кождого року; абись була така весела, як цеся Божа дора; абись була така цвітна, як цесь день цвітний; аби тобі було так скрізь створено, як нині церков на весь нарід була створена."
Постукавши дорінником у головицю вулика, приказують:
„Чи ти, матко, спиш, чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Сус Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну (стукну), тілько роїв аби ти, матко, пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дори тобі даю, посвяти й ти свою родію і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
По всьому світу,
По всьому цвіту!
Абись була цвітна як цвіт,
Тяжка з вощиною як я здоров,
Абись несла меду на собі, як я несу дору,
Абись віск робила на віддяку,
Сусові Христові на посвіт,
Людям на розлучіннє душі з тілом,
А мід собі на уживаннє,
Людям на спомаганнє!
Як я з своєю газдинею робю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,
А від мене порженого абись не втікала!
Абись сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся
дора мене!"
В інших місцевостях господар тільки обходить своє господарство — обори, хліви, стайні, пасіку, клуню, сад, город — і христується: „Христос Воскрес!" Коли хтось з господарем обходить, то відповідає: „Воістину Воскрес!" Коли ж господар обходить сам, то й сам відповідає.
Прихід господаря з свяченим у хату
Обійшовши своє обійстя та похристувавшись з худібкою, бджільми, садом, городом та іншим, господар входить у хату. Господиня відчиняє йому двері з свічкою в руках. Усі в хаті зустрічають „свячене" стоячи. Господар христується з усіма окликом: „Христос Воскрес!" і тричі з кожним цілується. В гуцулів і лемків усі стають навколішки.
Коли є дівка на виданні, то батько розв'язує бесаги на її голові, приказуючи, як подано вище. В інших місцевостях батько тільки торкається голови дітей коновкою з свяченим, потім ставить на стіл, а господиня-мати розв'язує і розкладає свячене на столі для розговіння. Коли свічка не засвічена, світять та застеляють лавки рушниками.
Урочисто всі сідають за стіл ще досвіту, здебільшого по старшині. Коли є малі діти — й їх будять, а навіть немовлят на руках тримають, щоб разом сидіти за свяченим, разом розговлятися. Це розговіння вважається разом з душами дідів-прадідів; їх в цей день не вважають за покійників. Батько чи дідусь (старший) сідає на покуті, на святому місці, де перебувають у цей час духи-душі, решта сідає по старшині на застелених рушниками лавках, бо поруч „сидітимуть і душі". Розговляються лише досвіту, бо душі сидітимуть за спільним свяченим лише до сходу сонця, а як розвидниться, вони сидітимуть „по кутках".
Після обкурення хати ладаном, чи зіллям з пахучих зел, з квітки маковейської, трійці тощо та після спільної молитви сідають усі. Дідусь чи батько розрізує яєчка, обібрані свячені, на стільки кусочків-частинок, скільки в родині душ. Бере кусник, запрошує взяти всіх і промовляє: „Христос Воскрес!" йому відповідають: „Воістину Воскрес!" Після цього господиня крає свячену паску й споживають сир, ковбасу, печене порося і інше. Під час розговіння свяченим яєчком, батько наливає чарку, звертається до всіх: „Христос Воскрес!" Відповідають: „Воістину Воскрес!" Далі батько чи дідусь (коли він є в родині), — підіймаючи першу чарку, похристувавшись з присутньою родиною, звертається до душ небіжчиків: „Христос Воскрес! Святії родителі, їжте, пийте, зживайте й нас грішних споминайте!"
Інші, звертаючись під час розговіння до небіжчиків, христуються й примовляють: „Нам життя та здоров'я, а вам, святії душі, раювання в небі та легко душенькам вашим!"
Батько, випивши чарку, наливає матері, яка також своєрідно примовляє й христується з родиною та небіжчиками, часто називаючи близьких їх іменами: „X. В., рідні дедю і рідна нене, хай весело раюється вам із святими в небі!" Подібних примовлянь багато в різних місцевостях. Після матері чарка переходить до дорослих дітей, а малим дають на цей день мед чи вино.
Чарка на Великдень, під час розговіння, переходить лише один раз. Після чарки споживають усі свячене. Перед розговінням мати відрізує цілушку з свяченої паски й ховає. Коли народиться дитя, - дають поліжниці, а чи корова отелиться, дають також і корові.
Шкаралупи з свячених яєчок, кості з поросятка, поріб'я та шинки й кришки — господиня обережно збирає, щоб ніщо не впало на долівку. Усе це потім закопується на межі ниви, щоб охоронити хліб на ниві від бурі, зливи та граду та дати свяченого і ниві. Кришки з свяченого дрібно потовчені віддають курам. В деяких місцевостях шкаралупи з свячених писанок-крашанок закопують у городі.
На перший день Великодня, а в більшості — перших три дні, — нічого не вариться і піч не топиться, а їдять лише все приготоване до Великодня.
„На перший день Великодня не топ'ять, не варять і в гості не ходять; все це вважається непристойним для такого свята..."
Уранці, на перший день Великодня, малі хлопчики (7-10 років), часто ще досвіту, ходять з хати до хати христувати. Входять без попередження, стають у порога й вітають: „Христос Воскрес!" їм відповідають господарі: „Воістину Воскрес!" Господарі давали христувальникам по писанці чи крашанці, а дехто, то ще й копійку чи гріш давав. Гарною ознакою було, коли хлопчики перші приходили до хати христувати. В давнину хлопчики-христувальники після вітання „Христос Воскрес" говорили й великодні вірші. Звичай вітати господарів великодніми віршами вивівся, і залишився лише де-не-де. Крім христувальників-хлопчиків, на перший день Великодня ніхто ні до кого не ходив.
Христування на
кладовищі
У більшості місцевостей всіх українських земель, одразу після розговіння старші жінки та чоловіки ходили на кладовище христуватися зі своїми родичами. Там зупинялися біля могил своїх близьких (дідів, батьків, дітей), розбивали о хрест писанку й приказували: „Христос Воскрес, татуню рідний, чи нене рідна!" Коли батьки проклинали дітей за життя, чи діти вчинили гріх супроти батьків, то на Великдень, на перший день уранці, діти (чоловік і жінка) йшли на могилки христуватися, клали свячену писанку чи крашанку на могилу, кусник паски та ще дещо, схилялись навколішки перед могилкою й промовляли близько так: „Христос Воскрес! Рідні наші деді (тату) та нене, —нерозумна (ний) була (був), недобрі слова говорила(в), згрішила(в) супроти Бога і вас... Простіть мене, благословіть мене, Христос Воскрес!" І тоді прислухалися до могили. Коли в могилі загуде, то батьки простили...
„Сонце грає"
„Повірка спільна слов'янам і німцям, що на Великдень „сонце гуляє", чи „грає", „скаче"... „В сей день усе веселиться на небі й на землі".
В Україні вірили, що Великий день для всіх і всього, величний: радіє небо, сонце, зорі, місяць... Радіють ліс, гори, доли й води, радіє вся земля і все земне... Особливо життєдайне сонце вранці на перший день Великодня, коли сходить, грає, міниться, виграє, скаче по небу.
„У такій всенародній радості навіть, здається, й сонце приймає участь: у цей день, коли воно сходить, то особливо виграє своїм промінням. Навіть грішні покійники й ті на цей день звільняються з пекла, збираються в домі Давида..."
З розмови селян при сході сонця близько 1900 р. в с. Якушинцях на Поділлі: „Дивіться, дивіться, бачите, — каже один селянин, — „сонце грає..." Другий вдивляється й каже: „О, як мигає, як міниться... Я бачив і торік, як прекрасно сонце грало на Великдень..."
Віра в народі, що сонце на Великдень „грає" була так велика, що всім увижалося, що дійсно грає, що воно чарує, радіє, заглядає всюди, щоб принести щастя й добробут:
„На Великдень сонце грає", тому ранком, уже перед сходом сонця, відкривають віконниці, щоб воно заглянуло до хати. Дівчата вижидають його з молитвою в садочку, а хто побачить його, як сходить, побожно здіймає шапку, кланяється до сходу й говорить приписану молитву. В цей день „відчиняються двері раю й грішні душі звільняються з пекла".
Лиш паски посвятять, як за півгодини вже виграють дзвони на дзвіниці, й не вгавають вони всі перших три дні Великодня. А дзвони великодні — „тризвон" — „передзвон" — особливо грайливі й веселі.
„Великдень — свято радості й веселості, що об'єднує всю громаду спільним святкуванням. Три дні громада святкує під гомін дзвонів І співи веснянок і гагілок..."
У більшості місцевостей України, особливо в галицьких селах, вважали (вірили), що на Великдень кожний господар, бодай один раз, мусить бамкнути в дзвін. Вірування щодо цього були різні: одні вірили, що дзвонять за спокій та раювання душ — „тішать душі родителів, що на Великдень присутні на гаївках та на цвинтарі"; другі вірили, хто задзвонить — буде для нього щасливе літо, добрий урожай, „все лихе його обмине"; треті дзвонили за „наглі душі" (за нагло померлих), то їм л'егше буде; четверті вірили, що коли їх діти у війську, чи на війні, та довго не мали вістки, - то вони відізвуться, якщо живі.
Господарі дзвонили „коротко" та тільки до обідньої пори, а звонили парубки та підлітки.
”Після розговін починали дзвонити на дзвіниці, — а хто перший задзвонив, той найперший обробить жнива й буде в нього найкраще збіжжя. Дзвонили в дзвони ввесь день, а потім ще й другого та третього дня..."
Дідусі та бабусі похилого віку запевняли, що великодні дзвони не лише музика радості Великого дня, але й засіб відігнати з села все лихе, смерть та всяких дідьків. А це згоджується з історією первісної культури.
Після розговіння, після відвідин кладовища-могилок та після того, як впорались з худобою, птицею тощо — старші лягають відпочити, бо мали безсонну попередню ніч, а молодь та діти не зважаючи ані на безсонну ніч, ані на втому — чимдуж поспішають на цвинтар.
Село оживає: гомін молоді, спів веснянок-гаївок, веселий передзвін на дзвіниці, безмежно радісний настрій усіх, веселі розмови, великодні гучні взаємні привітання, веселий сміх — все це справляє враження справжнього вияву високої радості Великого дня, все це утворює дивну музику весни, глибоку і чарівну романтику молодечої душі, любов до життя, бажання до одруження.
Великий день — це свято загальне, всього села: всі, від найменшого до найстаршого відчувають радість Великодня. Свято Великого дня в давнину відбувалося в лісі чи на луці біля води; з прийняттям християнства це величне й безмежно радісне свято проходить головно біля церкви — на цвинтарі (площа біля церкви носить назву цвинтар, хоч там і не хоронять.)
Увесь цвинтар — церковна площа — заповнений дітьми, молоддю і старшими людьми. Казкова картина біля церкви: сотні дівчат, одягнених у різнобарвний картастий одяг: плахти, вишиті сорочки, в корсетках, у вінках з барвінку, позолочених позліткою, численні стрічки звисають на плечі, в червоних чобітках з мідними підковами; парубки та підлітки, святочно зодягнені — у вишитих сорочках, у широких штанах, підперезані широкими картастими поясами, в чоботях на „зборках", здебільшого в сивих шапках; старенькі бабусі в запасках, з широкими крайками, також у вишитих сорочках, у намітках, у козлових чоботях, та дідусі й господарі в мережаних біллю свитках... Дівчата, часто до сотні й більше, водять веснянок-гаївок, чи, як кажуть на Поліссі, „водять танок", а в окремих місцевостях Галичини — „грають жучка", чи „водять кострубів". Журливий, смутний, а часом і сумний спів веснянок-гаївок приковує увагу всіх. Ще з Великого посту всі ждали цього величного дня, щоб почути цей чарівний спів віків, а краще сказати — тисячоліть, щоб невидимими нитками поєднати свою душу з душами далеких пращурів і майбутніх нащадків, дальніших поколінь... Дивним є, що веснянки-гаївки, створені нашими прабабками ще в ІV-VІ сторіччі (а може, й раніш) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення — вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст; замінено лише слова стародавні на нові. Правда, багато цих чудесних пісень утрачено, забуто, багато нашаровано віками, але чимало й залишилось. Веснянки-гаївки —це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів як високохудожні, а навіть неперевершені поетичні твори, історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів.
Отож, цей живий різнобарвний дівочий вінок під віковий спів цих ритмічних історичних пісень, виводить веснянки-гаївки, обходячи церкву. Придивляються і прислухаються цим веснянкам і малі діти й прихильного віку старці. Впивають вони ті чудесні звуки-мелодії й слова, душею переселяються в роки своєї молодості, відживають на мить, просякаються цією високою романтикою національної творчості, непорушно стоять, обпершись на ціпки... І малі діти залишають гру в писанки та крашанки, стають впереді людського натовпу й жадібно ловлять рухи, слова й спів. Ці традиційні дії-рухи та спів дівочий роблять на всіх неописано глибоке враження, незалежно від віку й статі. Лише починається цей сумно-журний спів, що виривається з сотень і більше молодих грудей, як з усіх кінців села, як на поклик військовий, линуть і линуть — і старі, і малі, чоловіки, жінки, хлопці й діти... Майдан, чи цвинтар наповняється численним натовпом, а цей чаруючий спів наповнює повітря і далекі-далекі простори в селі й поза селом... Малі дівчатка тут же, на цвинтарі, наслідуючи старших, сами вчаться „водити" веснянки-гаївки. Хлопчики проводять свою гру: грають у писанки-крашанки.
Цокання — товкання
писанками-крашанками
Хлоп'ята, віком від 8-10 і до 16-років, та й старші, проводять різні гри на Великдень крашанками-писанками. Найчастіше — це „товкаються", чи „цокаються". Ця гра полягає ось у чому: два хлопчики умовляються „потовкатися". Один з них тримає в руці крашанку носком вверх, а другий також носком своєї крашанки стукає-цокає в носок писанки свого товариша. Коли розбилося в котрогось з них, то той повертає своє яєчко „пухою" вверх, а другий продовжує цокати носком. Чиє яєчко розбито, носок і пуху — вважається той програв і мусить віддати „битку" тому, чиє яєчко залишилось ціле.
Друга гра яєчками — це котять з горбочка. Полягає ця гра в тому, що участь у грі бере декілька хлопчиків. Діти розташовуються біля маленького схилу-горбочка на траві. Внизу вони розкладають свої яєчка, 3-5, а потім по черзі спускають злегка яєчко так, щоб скотилось до тих, що покладені внизу й щоб зачепило 2-3. Зачеплені яєчка забирає, як виграш, той, що спускав — покотив своє яєчко. Коли ж його яєчко не зачепило жодного, то воно залишається внизу з іншими, як програне. Є ще інші гри великодні з яєчками, як „схованки", „загадкові міньки" тощо.
Дівчата віддають
„колодку" хлопцям
Дівчата на перший день Великодня ідуть на цвинтар з кількома гарно „написаними" писанками — це вони несуть „колодку", яку мусять віддати хлопцям за „мясничний" чи „сирний" подарунок, чи найнятий танець. „Віддавати колодку — це звичай і молодечого христування, і весняного привіту, і вияву симпатії, а краще сказати — любови. Можна сказати, що це вже є запорука, до деякої міри, до одруження, хоч дівчина часто віддає колодку й кільком хлопцям, але „своєму" хлопцю вона віддасть найкращі писанки, писанки до пари, ще й у вишитій хусточці. Парубок, одержуючи колодку, з писанок догадується, чи буде дівчина його, а дівчина угадує, чи буде хлопець її по тій приязні, коли він приймає колодку. Процес віддавання колодки відбувається так: після розговін дівчина бере писанки й поспішає на цвинтар, а її хлопець, що має надію на цю дівчину, вже жде й виглядає її; дівчина підходить і хлопець обнявши її цілує, а вона йому доручає „колодку". А вже на другий день, чи на третій, коли будуть „музики", хлопець наймає своїй дівчині в подяку за „колодку" танець.
„Звичай віддавати колодки пов'язаний з великопісним лущенням, чи, здається, правдивіше, з лущенням перед масницею. Справа в тому, що на одному з тих заговін парубки наймають танці для своїх дівчат і вони зобов'язані віддати колодку саме тому, хто танець наймав. Як сказано, можна віддавати й декілька колодок, а тому декілька парубків може наймати танець для одної дівчини; не всі одразу, а кожний окремо. Але що ж таке сама колодка?
У понеділок на сирному тижні подоляни святкують колодія. Це бабське свято. Я бачив, - пише А.Свидницький, - що для святкування його збираються у попаді, ані священик, ані інші чоловіки на цьому святкуванні не бувають присутні. Не знаю, куди належить цей звичай зносити мітки попаді на колодку, — до пізніших часів, а чи це рештки сивої давнини? Але носять мітки тільки в тій парафії, де попадя користується любов'ю парафіян. Колодій — не льнування: льнуючи, попадя в давнину сама ходила по хатах з пляшечкою: тепер, коли вже ганьбою вважають зближення з народом, — молоді попаді посилають довірену жінку й уже без пляшечки, а просто — дай; на колодія ж молодиці сами сходяться до попаді, яка робить для них учту; на льнування нарікають, скаржаться, а колодія святкують з приємністю й невдоволені молодими попадями, якщо вони колодія не справляють. Давно я був свідком цього святкування і не пам'ятаю приговорювань — наче сниться мені, що спогадують коноплю. Як у себе дома святкує народ колодія, не знаю; знаю тільки, що неодруженому парубкові, який попадається на очі, молодиця чи бабуся прив'язує до руки чи до ноги кавалочок дерева, — здебільшого качалку, наче б в покарання за те, що не оженився. Це й називається в'язати колодку. Кому прив'яжуть колодку, той мусить відкупитися — заплатити тим, хто прив'язав. Хто ж не відкупиться, того називають нелюдяним, незвичайним. Прив'язати колодку можуть тільки раз у році"
Цікавий робить висновок А. Свидницький щодо звичаю „віддавання колодки":
"Судячи по тому, що в'яжуть колодки неодруженим, що їм же віддають їх, притім за минулі послуги, й ті дівчата, які минулого року дівували, можна зробити висновок, що колодій є рештки свята любови. До весни парубки й дівчата наче б роз'єднуються; але пов'язує їх колодка. Віддачею колодки починається свято весни й новий зв'язок з парубками. Коли звернемо увагу на зміст деяких гаївок, то виявиться, що з весни починали мріяти про замужжя та оженення. Тому можна припускати, що колодій був кінцевим (заключним) святом любови, а весна початковим."
Трохи відмінний спосіб віддання колодки в гуцулів:
„Дівки того дня дають легіням галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а легінь (парубок) відбирає від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває, що скупає й цілу." (Зелениця в Надвірнянщині).
Етнограф, росіянин, Шейковскій, захопившись українськими народніми звичаями, написав досить об'ємисту розвідку: „Бит подолян", Київ, 1860 рік", але в цій розвідці невірно та й недокладно подав про ці звичаї, як кажуть — „викривив". А. Свидницький (1834-1871) написав досить значну розвідку під подібним наголовком — „Великдень у подолян", скритикував у цій розвідці праці етнографа Шейковского й разом подав дуже цінні матеріали з безпосередніх спостережень та власних переживань, уточнив багато понять про українські звичаї та подав чимало своїх цінних думок щодо цього.
Шейковскій подав у своїй спогаданій праці думку, що Великдень і веснянки-гаївки належать до двох культів: до „доби обоготворення лісів і гаїв і вбачає в них ознаки некромантичного культу", бо вони відбуваються на цвинтарі; він бо вважає тотожнім цвинтар і кладовище. На цвинтарі в давнину хоронили покійників, тепер цього немає, а лише площа біля церкви насить стародавню назву цвинтар. Друге, в давнину веснянки-гаївки виконувались у лісі чи на луці над водою, а пізніше, з прийняттям християнства, з настоювання аскетів-ієрархів, близько з XVI-XVII ст. перенесено на Великдень з тим, щоб відбувалися біля церкви.
„З думкою про некромантизм у гаївках ми рішуче не погоджуємось. Не торкаючись думки про подібність гаївок з русалками, ми скажемо, що доказом некромантизма в гаївках не може бути те, що вони „отправляются только на цвинтаре".
Щоб заперечити невірні висновки Шейковского щодо гаївок та Великодня, А. Свидницький докладно подає про розуміння „цвинтар" і кладовище. Він каже:
„Коли б ми мали можливість пізнати й розглянути святкування Великодня в той час, коли ще покійників не ховали на цвинтарі, цебто в церковній загорожі (прицерковній площі), — то немає сумніву, що гаївки в складі святкувань, як і Великдень є свято весни".
Далі А. Свидницький пояснює:
„Вже було спогадано про звичай віддавати колодки, про зв'язок Великодня з колодієм. Тоді ми сказали, що колодій був заключним святом любові-кохання, а весна — початком, і, кажучи це, послались на зміст „деяких гаївок". Ці то деякі гаївки й віднесемо до першого відділу їх. Усіх відділів три: перший стосується безшлюбного життя; другий виспівує темний і світлий бік життя родинного для жінок; третій належить до хліборобства".
З дальших досліджень ми поділяємо веснянки-гаївки не на три групи, а на 12.
Хоча з деякими висновками не можна цілком погодитись, але пояснення А. Свидницького до веснянок-гаївок досить цікаві, зокрема до „Кострубонька", до „Заїнька", та й до „Жельмана". Щодо повноти веснянок-гаївок він каже: „Скажемо попереду, що нема доказів на користь первісної повноти відомих тепер гаївок, що вони підлягли зіпсуттю. Це підтверджують слова, вставлені в гаївки вже після прийняття християнства: Ісус Христос, церква і др..."
Шейковскій не зупинився на глибшому дослідженню змісту веснянок-гаївок, пояснював і коментував їх поверхово, а в більшості невірно. Це примусило А. Свидницького уточнити й пояснити краще і глибше.
З родинного життя жінки, зокрема, невістки, подані уривки:
Кому воля...
А жіночкам не своя воля:
Під порогом порося квичить,
У печі казан біжить,
У колисці дитя кричить,
А на печі воркун ворчить.
Порося каже: нагодуй мене;
Окріп каже: відсунь мене;
Дитя каже: заколиши мене;
Воркун каже: накрий мене.
Через сіни, через хату
А я молоденька,
Іду стихенька,
Щоб ключами не бряжчати,
Щоб свекрухи не збудити.
Нехай спить (щоб не встала!)
Щоб моєї головоньки не клопотала.
Подібна є і коляда.
Деякі з оригінальних веснянок-гаївок із Підляшшя подано тут, як цінні й тематикою, і художністю, і своїм дуже стародавнім походженням з доби умикання-пірвання:
1. А В НАШОМУ СЕЛІ ЗОЛОТИЇ ДВЕРІ
1. А в нашому селі золотиї двері,
Ой не їдь, Іванку, село воювати!
2. Ой, не їдь, Іванку, село воювати,
То ми тобі дамо великий подарок!
3. То ми тобі дамо великий подарок,
Великий подарок, коня вороного!
5. „Я коника беру, — свого не дарую,
Свого не дарую, — все село воюю!"
5. А в нашому селі золотиї двері,
Ой, не їдь, Іванку, село воювати!
6. Ой не їдь, Іванку, село воювати,
То ми тобі дамо великий подарок!
7. То ми тобі дамо великий подарок,
Великий подарок, — шабельку до боку!
8. „Я шабельку беру, — свого не
дарую,
Свого не дарую, — все село воюю!"
9. А в нашому селі золотиї двері,
Ой, не їдь, Іванку, село воювати!
10. Ой, не їдь, Іванку, село воювати,
То ми тобі дамо великий подарок!
11. То ми тобі дамо великий подарок,
Великий подарок, — молоду Марисю!
12. „Я Марисю беру, все своє дарую,
Все своє дарую, — село не воюю!"
У цій веснянці-гаївці поєднано добу ранню, умикання-пірвання з добою ранньо-князівською. Рід Марисі намагається відкупитися щонайдорожчою тодішньою ціною, але одруження молодика, умкнення, чи „завоювання" собі дружини — дорожче від усіх вартостей.
2. ПОЇХАВ ІВАНКО ЗА ДУНАЙ ПО ДІВКУ
(Веснянка співогра — танок)
Дівчата стають у два ряди проти себе, і жестикулюючи відповідно, вихиляються станом та кланяючись, співають:
Поїхав Іванко за Дунай по дівку.
Ой, біда, бідонька, де ж твоя дівонька? (2 рази)
Коника виїздив, — дівоньки не знайшов
Ой біда, бідонька, де ж моя дівонька? (2 рази)
Гончака вихлестав, дівоньки не знайшов.
Ой біда, бідонька, де ж моя дівонька? (2 рази)
Шапочку вимахав, — дівоньки не знайшов.
Ой, біда, бідонька, де ж моя дівонька? (2 рази)
Головку викланяв, — дівоньку вже знайшов.
Марися рибонька, — то ж моя дівонька! (2 рази)
І ця веснянка-гаївка, без сумніву, з доби родового побуту, коли молодик одного роду шукає дружину в другому роді. Збори молоді провадились над водою, а кожну річку в Україні називали дунаєм. Біля річки здебільшого й умикали-поривали хлопці-молодики собі дівчат для одруження. Тут показано, як колись трудно й важко було знайти дівоньку, довго треба було на „гончаку" їздити, покіль зустрінеться дівонька; а разом подана та радість молодика, який так довго блукав за своєю мрією і, врешті, знайшов. Тут прекрасний рефрен, в художній формі подає високе чуття молодика, його журбу, його важке й довге блукання...
3. ПО УЛИЦІ ШИРОЦІ
(Веснянка співогра — танок)
Дівчата беруться за руки, творять велике коло й ходять поволі в колі то в одну, то в другу сторону, співаючи:
По улиці широці — Грай море радо моє! Грай море
По улиці широці водяноє по улиці широкій!
Там галочок радочок — Грай море радо моє! Там
галочок радочок,
Там галочок радочок. — грай море водяноє, там
галочок радочок!
Де ся узяв соколик — Грай море радо моє! Десь ся
узяв соколик,
Де ся узяв ясненький. — грай море водяноє, десь ся
узяв молодик!
Всі галоньки розігнав, — Грай море радо моє! Всі
галоньки розігнав,
Найчорнішу собі взяв. — грай море водяноє,
найчорнішу собі взяв!
Просилася галонька, — Грай море
радо моє! Просилася галонька,
Просилася чорненька. — грай море водяноє,
просилася молода!
Пусти ж мене, соколе, — Грай море радо моє! Пусти
мене соколик,
Пусти мене, ясненький! — грай море водяноє, пусти
мене молодий!
А я тебе не пущу, — Грай море радо моє! А я тебе не
пущу
Пух і піррє розпущу. — грай море водяноє, — пух і
пір'я розпущу!
Додомоньку не пустив — Грай море радо моє!
Додомоньку не пустив
Пух і піррє розпустив. — грай море водяноє, пух і
пір'я розпустив!
У записі д-ра В. Дмитріюка, зробленому в с. Костомолоти, пов. Біла, подано за тією ж композицією і змістом, але замість „галочки" — „Марися"; замість „соколика" — „Іванко"; замість „галочок радочок" — „дівочок таночок"; замість „пух і пір'я" — „русу косу розпущу".
Веснянка-гаївка належить до групи попередніх з доби умикання-пірвання і цікава своєю послідовністю, своїм рефреном та грайливістю. Ця весняна пісня, як і попередні має значні наверствування (нашарування), але свій первісний зміст з доби родового побуту антифонний спів зберігла цілком.
4. БРЕНІЛИ РІЧКИ, БРЕНІЛИ
1. Бреніли річки, бреніли
До пана Романа під сіни.
2. А в пана Романа новий двір,
В ньому багацтва на весь світ.
3. А в пана Романа дочка є,
Он по подвір'ю гуляє.
4. Став її Іванко питати,
Чи можна Марисю сватати.
5.Сватай, Іванку, за себе,
Давно вже люблю я тебе.
Друга подібна відтіля ж — „ЧЕРЕЗ НАШЕ СЕЛЬЦЕ". Це гаївки вже пізнішого часу, коли молодь одружувалась не з волі батьків, а з взаємної згоди. Тут уже спогадується і про „матеріальні блага", про багатство батька Марисі, віно.
5. ПОЛОЖУ Я КЛАДКУ ЧЕРЕЗ МУРАВКУ ВЕРБОВУ
Положу я кладку через муравку,
вербову!
Ой, рано, рано, вербову!
Час нам, дівонькам, додому!
Ой, рано, рано, додому!
А ти, Марисю, тут зостань!
Ой, рано, рано, тут зостань!
Прийде Іванко, — ручку дай!
Ой, рано, рано, ручку дай!
Подай рученьку молодцю!
Ой, рано, рано, молодцю!
Возьме вон тебе до вінцю!
Ой, рано, рано, до вінцю!
Ця веснянка, можна припускати, з часів родового побуту, коли відбувалися „зборища" над водою, відкіля і умикали молодики дівчат. Але вже той час, коли дівчина давала згоду раніш, що її можна пірвати. Веснянка лексично, стилістично й образно зазнала змін, але зміст ясний — відбиток сивої давнини. Тут також є чарування і фігурує „чарівний вербовий міст", вибивається крізь строк чарування та гадання, вижидання милого, що прибуде через чарівний вербовий міст — кладочку; а вже „ручку дай", „до вінцю" та інше — це нашаровання пізнішого часу.
6. ОЙ, У САДУ, САДУ, ПОСІЮ РОСАДУ
Ой, у саду, саду, посію росаду, посію
росаду, —
Моїм вороженькам та й на перешкоду.
Моя росадиця густонько виходить, густонько
зиходить,
Моїм вороженькам на загибель приходить.
В меї росадиці широкі листочки, широкі листочки,
—
В моїх вороженьков болять животочки.
Моя росадиця борозйонки поре, борозйонки поре, —
Моїх вороженьков под боченьки коле.
Моя росадиця в голевочки в'ється, в головочки
в'ється,
Моїм вороженькам на загибель кладеться.
Ця гаївка-веснянка має тематику людських взаємин. Виявляє бажання всього лихого „своїм вороженькам" і заворожує, чарує через це закляття... Хоч веснянка й носить характер і сліди анімістичного світогляду, але, безсумнівно, є витвіром пізнього часу. Пісня ця є характерним закляттям-заговором.
7. ТАМ КОЛО ДВОРУ
Там коло двору сиділа вдова (2 рази)
І мала она та три доненьки, (2 р.)
Та три доненьки, як зозуленьки. (2)
Одна доненька тонка, висока, (2)
Друга доненька біла, рум'яна, (2)
Третя доненька чорна, погана. (2)
Тонку-високу та взяв дякович, (2)
Білу-рум'яну та взяв попович, (2)
Чорну-погану та взяв крульович. (2)
Ой, як ся взяли пани з'їздити, (2)
Ой, як ся взяли та з круля кпити. (2)
Чи там не була тонка-висока? (2)
Чи там не була біла-рум'яна? (2)
А ти собі взяв чорну-погану. (2)
Пастернак довгий, але недобрий, (2)
Редька біленька, але гіркенька, (2)
Ріпа ріпата — солодкувата. (2)
Веснянка має в основі мораль: підбирай пару-дружину не лише з зовнішньою красою, але і з внутрішньою добротою, з доброю душею. Тут уже підрозділ верств громадських: бідна вдова, попович, дякович, крульович, пани. Коли б не загальна мораль, то можна було б вважати веснянку місцевим твором. Пісня ця належить до пізніших часів. Коли ж вона є стародавня, то змінена до непізнання.
8. ЧЕРЕЗ ДУНАЙ ХИБНА КЛАДКА
1. Через Дунай хибна кладка,
А я молоденька все стихше,
2. Все стихенька ступаючи,
Золотиї ключі здіймаючи,
3. Щоб то голосно не дзвонили,
Мого свекорка не збудили,
4. Бо як збудять, то й не приспати,
А мні молоденькій не погуляти.
5. А я молоденька, гуляти раденька,
Як стара буду, гуляти забуду.
Ця веснянка-гаївка, видно, з часом утратила одноцільність — перша й друга строфи характерні для стародавніх, дохристиянських символічних веснянок з віддзеркаленням анімістичного світогляду. Дальших три строфи вже далеко пізнішого часу, а можливо, що тут зміни та наверствування до непізнання, а, навіть, від закінчення веснянки віє сучасною народною піснею.
9. ПІД ЦЕРКВОЮ ПІД НЕБЕСНОЮ
1. Під церквою, під небесною, (2)
Там мій милий забит лежить. (2)
2. Прилинуло три зозуленьки, — (2)
Одна сіла у головонці. (2)
3. Друга сіла у білих ручок, (2)
Третя сіла у білих ножок. (2)
4. Що в головонці — його матінка, (2)
Що в білих ручок — його сестриця. (2)
5. Що в білих ножок — його милая. (2)
Мати плаче — вік до віку, (2)
6. Сестра плаче — рік до року, (2)
Мила плаче — до неділі. (2)
7. Лежи, милий, як диль гнилий, (2)
Другий буде, як день білий. (2)
8. Лежи, милий, як колода, (2)
Другий буде, як ягода. (2)
В основі веснянки-гаївки „Під церквою, під небесною" подано образно чуття матері, сестри та милої. Образ матері, її чуття, її місце у голови — високий, правдивий, як і сестри; образ милої знецінений у вірності, але прийнятий в людській моралі, в засадах кохання: мати сина не матиме, а дівчина й дружина — матиме; перша милого, а друга мужа...
Трудно визначити час постання цієї веснянки. Як видно, ця пісня склалася з 2-3-х веснянок як дохристиянських, так і по-християнських, хоч провідна думка одна. Закінчення ж без сумніву взято з іншої веснянки. Та й слова: „лежи, як колода" — це слова з „Кострубонька". Трудно узгіднити в одному ж і тому поетичному творі сум і жаль з байдужістю, а навіть з радістю та гумором; трудно поєднати трагедію з комедією, як у цій веснянці. Трудно пояснити вислів „Під церквою, під небесною". Та й чому саме там лежить милий? Слова: „Там мій милий забит", бо тут оповідається не лише про милого, але й про сина та про брата... Веснянка з часом спотворена таким, нам незрозумілим, наверствуванням.
10. ЧЕРЕЗ НАШЕ СЕЛЬЦЕ ВЕЗЕНО ДЕРЕВЦЕ
Через наше сельце везено деревце,
—
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
А в нашому селі церковку будують,—
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
Церковку будують, маляри малюють, —
Дзвонкове деревце, за морем чутненько.
І вималювали три місяці ясних,
А в нашій Женщинці три молодці красних.
Що перший молодець — Молодий Іванко, —
Дзвонкове деревце, за морем чутненько.
А другий молодець — Молодий Степанко, —
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
А третій молодець, — Молодий Василько, —
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
Через наше сельце везено деревце,
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
А в нашому селі церковку будують, —
Дзвонкове деревце,— за морем чутненько.
Церковку будують, маляри малюють, —
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
І вималювали три зороньки ясних,
А в нашій Женщинці три дівоньки красних.
Що перша дівонька — Молода Марися, —
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
А друга дівонька — Молода Парася, —
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
А третя дівонька — Молода Явдося, —
Дзвонкове деревце, — за морем чутненько.
Ця веснянка-гаївка дуже стародавня, хоч і наверствована, змінена лексично, але з її змісту можна догадуватись, що вона віддзеркалює далеко дохристиянський період гетеризму, коли поодинокі шлюби не існували, як і окремі родини, а жили статево громадами. Наверствування: „церковця", „маляри", додано село Женщинку тощо — це продукт пізніших часів, похристиянських. Деревце — символ родовидного дерева. Веснянка-гаївка протягом віків змінилась, а, можливо, тут з'єднано дві веснянки. Крім цього, християнізувалась та прибрала місцевого характеру, прийнявши назву села (Женщинка). Як видно, перших чотири строфи становлять веснянку пізнішого часу, похристиянського, а других чотири — це надзвичайно стародавні. Рефрен цікавий, але потребує дослідження. Коли він пізнішого часу, то це визначає, що їхало весілля з гілцем і гучно, як водилось, співало, що аж за море чутно (гіперболізм), — коли ж цей рефрен стародавній, то значення його інше.
Перший день Великодня у
гуцулів
Тут ми вже згадували частково про великодні звичаї у гуцулів, як прихід з дорою-свяченим, віддавання колодки; а тут подамо лише загальне, як проводили гуцули перший день Великодня:
„На Воскресіння в неділю, звичайно, гуцули вставали дуже рано, одягалися в нове, чисте вбрання; головно дівчата вбиралися пишно і яскраво та йшли до церкви з пасками. До посвячення брали не лише паску, сир, яйця, масло, ковбасу, але й всі варені страви, які приготовляли на свята. (Це, мабуть єдине місце на нашій землі українській, де посвячували і варені страви!) Це все забирали в „бесаги" — (два мішки ткані з вовни домашньої роботи, пощеплювані при отворах в одному місці разом). Бесаги несли з хати під церкву йдучи пішки — жінки; ніколи чоловіки, — або везли верхом на коні. Під церквою знімали з коня паску, несли під саму церкву, де, звичайно, все це уставляли довкола церкви.
Очевидно, не всі вірні йшли на Воскресну Утреню, чи на початок Служби Божої, головне ті, що мешкали далеко у верхах гір, звідки треба було стежками, перелазами, кладками, а нераз і в брід через потічки й річки та скелі пробиратися, щоб дійти до своєї церковці на Свята. В церкві голосно здоровили одні одних; питалися про здоров'я, про господарство, про „маржинку", — одним словом поводилися досить вільно, але щиро й були говірливі... Ті, що були під церквою, звичайно, говорили зовсім голосно, сміялися і жартували та раділи Воскресінням і весною. Після Богослуження і посвячення пасок, гуцули негайно починали їсти паски таки зараз після посвячення під церквою, бо додому була часто далека дорога.
Щойно тепер відбувалися цікаві звичаї: добрі знайомі та родина обмінювалися свяченим; одні пасками, солонинкою, студенцем, сиром і т. п., а дівчата й легіні — писанками. При тім усі христосувалися і бажали собі щасливих та веселих свят, здоров'я, багатства, потіхи, щасливого одруження, багато маржини, тощо.
Вже з-полудня верталися домів і вдома знову засідали за столи й знову заїдали свячене. На почеснім місці засідав найстарший з чоловіків, голова родини, потім молодші газди, побіч легіні, аж далі жіноцтво та дрібніші діти".
„Гаївки відбувалися під церквою, на цвинтарі, та на найближчих травниках (царинках) недалеко церкви. В гаївках брали участь дівчата, парубки. Діти також виводили гаївки, але окремо, бажаючи наслідувати старших дівчат та хлопців. З гуцульських гаївок такі цікаві:
„Ой, хвалилася березонька,
На мені кора біленькая,
На мені листя широкеє,
На мені гілля високеє.
Тут знову сумна:
Ой летіла пава,
Серед села впала,
А кого вона вбила —
Вдовиного сина.
Нема кому дати
До вдовоньки знати,
Щоб прийшла сина поховати.
Прийшла вдова
З сивими волосками,
Поховала сина
Межи вертепами...
Ось знову цікава веснянка своєю говіркою:
А ви, дівки,
Не гордіть, —
Йно гаївки виводіть!
А хтілисте
Гордіти, гордіти,
Було дома сигіти, сигіти.
Багато гарних стародавніх гуцульських звичаїв після першої світової війни почали занедбувати, тому не все до нас дійшло.
Після другої світової війни та після неї, ще більше почали відставати від старинних звичаїв. Занехали ті звичаї гуцули часто не з своєї вини. Наприклад, під час фронту мадярські війська, що стояли в Чорногорі, не дозволяли виводити гаївок.
Знову, не краще, але багато гірше було на Гуцульщині під московськими комуністами, які, як безбожники — викорінювали стародавні звичаї (не лише в гуцулів!), позбавляючи український нарід усіх славних традицій, щоб тим же чином приспати та зробити нашу націю „безбатченками"...
Отже, перший день Великодня, можна сказати, в основному припадає молоді. Після вечірні, близько 5-6-ої год. веснянки-гаївки, як і дзвони припиняються до наступного дня. Після вечірні парубки й підлітки починають провадити свої великодні гри, але в більшості в повечірній час на перший день Великодня молодь й дівчата,проводять біля гойдалки. Музики, танці, різні вистави тощо на перший день Великодня — не відбуваються. Про хлоп'ячі й дитячі великодні ігри подається окремий підрозділ.
Другий день Великодня дуже цікавий низкою своїх оригінальних і дуже стародавніх звичаїв. А саме: „Обливаний понеділок", (в деяких місцевостях кажуть „Водяний"). Звичай, коли хлопці обливають дівчину, цікавий і має своє далеко передхристиянське історичне, засноване на анімістичному світогляді, значення. Він в Україні дійшов і до наших днів.
Другим цікавим звичаєм другого дня Великодня — це „Волочебне".
М. Грушевський про великодній „волочільний понеділок" подає таке:
„Найбільш яскравий момент святочного обходу, се „волоченнє", ходження з хати до хати з свяченим, з привітами й поздоровленнями, що відбуваються особливо в великодній понеділок — через те званий "волочільним", або „волочебним". Як можемо судити з суворих інвектив Вишенського, сей звичай своїми подробицями поганської радости й поезії викликав часті нагінки церкви і вона майже знищила, або звела на ніщо останки сього обряду, — хоч це властиво було майже найбільш людське, гуманне, соціяльне свято цілого річного кругу — се обопільне обдаровування „дорою" (сей грецький термін досі живе місцями), зв'язане з виявами зичливості й усяких добрих почувань до „всього миру". Що саме накликало таке завзяття церкви — чи залицяння молоді, що при тім мало місце, чи елементи скоморошної забави, що прив'язалися до сього волочення, — не знати..."
Назви „волочіння", „волочінник" так і зісталися в Галичині здавна, залишилась і назва „волочільного понеділка" поруч назви — „обливаний понеділок". Назва волочіння визначала в Галичині відвідування ближчих родичів, знайомих, священика, бабки-повитухи, кумів тощо — обдаровування їх „волочільним" калачем, писанками та крашанками.
Волочільний
понеділок у гуцулів
„Волочільний понеділок, - се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обставинам домашнім та наобзирати дівки на сватанне (обзорини). Газдині справляють у велике пущення у себе вечерниці, на які сходяться парубки й дівки танцювати; кождий парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у Великодні свята дістати писанку. З тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки й сей день називається волочівний понеділок. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, причім, один промовляє до другого: „Поможи нам, Господи, абих сі виділи так на тім світі, як сі тут видамо". У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат назбирається більше, гуляють при скрипці".
В Україні, на Наддніпрянщині, на другий день Великодня також ходять христувати близькі знайомі, носять калач та писанки-крашанки, але назви „волочільне" немає. Існує назва: „Нести калач". Насамперед треба згадати, як діти носять „калач".
Діти від 8—10—12 років на другий день Великодня „носять калачі" та вітають свого дідуся та бабусю, хрищену матір, бабку повитуху, учителя. Самий процес проходить так: мати кладе в миску чи просто в хустку, три великодніх калачі, писанки та крашанки, невеличке кільце ковбаси, зав'язує це в хустку й доручає дітям „нести калач". Діти по двоє, інколи по троє (коли є стільки в родині дітей) несуть до згаданих громадян калач. Увійшовши в хату, вітають: „Христос Воскрес! Тато й мама прислали „калач"! Діти вітали всіх старших у хаті, цілуючи в руку. Господиня приймала „калач", дякувала: „Воістину Воскрес! Спасибі, мамі, татові й вам діточки", цілувала дітей, обдаровувала їх подарунками й обмінювала калачі та писанки, знову клала в хустку, а дітям, крім того, давала писанки та крашанки, садовила за стіл і поштувала великодніми печивами, свяченим та ласощами. Учитель, бабка повитуха калачі забирали, а в обмін клали лише писанки. Дітей поштували та обдаровували, як вище подано.
В давнину й на Наддніпрянщині був звичай „волочебного" обходу молоддю села:
„На Східній Україні обряд „волочіння", що як знаємо з писань Івана Вишенського, був колись дуже поширений, майже цілком утратився і зберігся тільки в формі відвідин і обдаровування близьких та сусідів калачем, крашанками тощо, але ще й у половині XIX ст. досить поширений був звичай вітати господарів із святами піснями на зразок колядок. Цей звичай у зміненій формі зберігся й досі в деяких місцевостях Західної Галичини (м. Яворів) і на українсько-білоруському пограниччі, де молодь на Великдень співає дівчатам і молодицям, що повінчалися в „зимне пущення" величальні пісні, т. зв. „риндзівки" (Яворів), або „рогульки" (колишня Гродненська губерня)".
На другий день молоді господарі „їдуть з калачем" до батьків, а коли діти носили вже калач, то батьки до діда й бабусі їдуть на третій день. На другий же день родичі, близькі сусіди та знайомі відвідують одні других з калачами та писанками.
...„На другий день чоловіки ходять вітати попа, пана й один другого. При цьому христуються, обмінюються писанками та крашанками..."
Біля церкви, на цвинтарі, як і на перший день, лунають веснянки-гаївки, так же дзвонять увесь день дзвони; частина молоді біля гойдалки, старша молодь здебільшого проводить великодні гри на луці чи на майдані... Старші чоловіки частково проводять час уже в корчмі (Це за часів кріпаччини)...
Треба відмітити, що історія „носити калачі" дуже стародавня, але носила характер інший: рідні, чи близькі „наділяли одні одних свяченим" — ритуальною їжею.
Так же, як на перший та другий день Великодня, нісся в повітрі сумно-журний спів веснянок-гаївок на цвинтарі, чергуючись з веселими та драстичними мотивами; також гули цілий день дзвони; провадили діти свої гри... Відмінним є те, що в деяких місцевостях дівчата „водили тополю", але цей звичай провадився і на Зелені свята.
Другою відмінністю третього дня — це обливання дівчатами хлопців. Правда, цей звичай був у всій Україні в давнину, але на початках XX стор. затримався лише де-не-де. Про звичай обливання хлопців дуже мало зустрічаємо відомостей, в літературі. Проф. Є. Онацький в Українській Малій Енциклопедії лише згадує: „У вівторок дівчата „уливали" хлопців, але за те нічого не одержували". Як пояснювали старожили, значення обливання хлопця близьке до обливання дівчини, але це чарування здоров'я, багатства та скоршого одруження. У пізніших століттях „обливання" і хлопців і дівчат уже в днях не розрізнялось.
І третьою особливістю третього дня є гра в „Коструба".
...„На третій день жінки ходять вітати попадю, пані та інших; Ходять вони також з калачами та писанками й також христуються і міняються писанками, чи крашанками ..."
Третій день вважався днем господарів — взаємного відвідування родичів, приятелів, сусідів. Частково в цей день селяни навідували свої озимі ниви. Як звичай, на полі мусіли привітати ниву „Христос Воскрес", сісти на межі чи на суголовках і попоштуватися з господинею та дітьми свяченим. Правда, поодиноке відвідування полів тривало увесь світлий тиждень до суботи.
На Поділлі та Київщині була та особливість, що молоді одружені діти, разом з онуками „везли калач до дідуся й бабусі", незалежно від того, що на другий день старшенькі онуки „носили калач".
У цей день найбільше хлопці-підлітки та дівчата зосереджувались біля гойдалки, а парубки проводили гри. В Галичині гри проводились військові, керовані тими, що вже служили у війську.
Бабусі у вівторок збиралися на вигоні, зрідка біля церкви, з „круглою пляшечкою", а дідусі — в корчмі. Корчма за панщини була своєрідним клубом, де не тільки пили горілку, але проводили свої злободенні бесіди старші віком люди.
З оповідань старожилів
про Великдень
Оповідання бабусі Лукії: ,,Покійні дедьо і неня, царство їм небесне, душі легенько, оповідали, що їм оповідали їх дідусі й бабусі — Великдень святкували цілий тиждень до заведення панщини. Неділю, понеділок і вівторок — святкували, як і тепер. У середу робило Братство спільні розговіння в церкві в притворі та надворі на цвинтарі, бо людей було дуже багато й у притвір-бабинець не втовплювалися. На ті розговіння зносили всі й паски, і писанки, і сир, і масло — й усе. Горілки не пили, а тільки мед. Дівчата цілий тиждень на цвинтарі до обіду, та у лісі чи на луці водили веснянок-гаївок, а хлопці грали (проводили гри) близько дівчат, де ті водили веснянок. Старші люди щодня ранками ходили до церкви, а після церкви гостили то в одних, то в других. Старші чоловіки збирались у корчмі погуторити, а жінки сходилися на цвинтарі чи на вигонах (клинцях-царинах), сідали колом, а приносили туди паски-крашанки, — співали пісень великодніх та проводили балачки, спогадуючи й минуле й своїх рідних, що вже відійшли. Майже кожний господар з господинею навідували свої озимі ниви. На ниві споживали свячене, товкалися, а шкаралупи запорпували в землю свого поля.
Коли ж прийшла панщина, то вже гіркі були свята... Пани не разом з нами мали Великдень і не хотіли шанувати наших свят. Бувало, примушували працювати й на наші свята й на їх... А вже про святкування цілого тижня — й думки не могло бути. Деякі пани то вже в понеділок гонили до роботи, на панщину... А на перший день Великодня жінки-господині йшли вітати пані. Здебільшого вона не хотіла писанок, а наказувала вітати її з Великоднем куркою чи качкою... А найтяжче то було те, що ляхи віддали наші церкви в оренду жидам. А жидові не заплатиш, не дозволить ані паску святити, ані в церкві правити... Ще на перший день Великодня вже отаман їздив увечері верхи по селу й загадував на панщину..."
У кінці XIX та на початках XX ст. решта днів білого тижня вважалися святковими, але такі праці, як у пасіці, в саду, очищення сіножатів — площів для сінокосів та інші подібні легкі роботи частково проводились, але більшість у ці дні, до Провід включно, таки святкувала. Жінки проводили час у взаємному відвідуванню-гостюванню — „сусідували", дехто відвідував кладовище, а головна увага жіноцтва була зосереджена на готуванні до Проводів. Молодь проводила час біля гойдалки, парубки провадили гри, як і в перші дні, дівчата співали своїх веснянок-гаївок, але вже не на цвинтарі, а на лузі, чи на царинах-клинцях. Діти, як завжди, провадили свої гри. Дзвони вже не гули по селах, як у перших три дні.
Особливим днем у цьому тижні — це була субота, готування до Проводів. Господині пекли паски, лише простіші, ніж на Великдень і менше: пекли калачі — „на мисочку", на поминки, також калачики для дітей та для убогих старців; знову красили (фарбували) крашанки для роздачі старцям та дітям. Писанки та потрохи свяченого зберігалося в кожній родині й на Проводи, всі починали обід свяченим.
У провідну суботу всі жінки вставали рано, досвіту. В молитві ранішній молилися за покійників-родичів, світили свічку, а з п'ятниці на суботу, вночі, ставили воду на вікно. Господині пекли й варили й для родини (сім'ї) і для Проводів. Кожна господиня, навіть найбідніша, вважала своїм святим обов'язком приготувати щось із їжі, якусь страву, спекти, та дати продукти для спільних поминок на Проводи. Крім цього, кожна господиня готувала на Проводи традиційні страви, якими поштувала на могилках своїх рідних, старців, знайомих, родичів, дітей та приятелів. Пекли паски, простіші, ніж на Великдень, калачі на мисочку, калачики — для старців, дітей та пастухів, пиріжки, смажили бігос-капусту з м'ясом, варили вареники з сиром та капустою, готували голубці, печеню, кашу гречану до сала й до м'ясної юшки, кашу пшоняну до молока, готували локшину, запікали макарон, багатші смажили кури, гуси, а то й пекли поросятко удруге...
Господарі в цей день возили воду на кладовище, готували та возили дрова, звозили з села різні продукти до каплиці для спільного „парастасу", дбали про горілку, вино та пиво. Головна ж робота господарів і парубків — це „оправляти могили". Дівчата садили квіти на могилах. У таких клопотах проходив увесь день усіх мешканців села — плили на кладовище та з кладовища безперервно до пізньої ночі. Пасічники дбали про віск на свічки та про мед до колива. Зносили з села до каплиці скатерки й рушники, бо столів не вистачало для всіх, а тому старців та почесних гостей, як панотця, дяка вчителя, старосту церковного й сільського та почесних стареньких жінок садовили за стіл, а решту на травиці... Окремий „стіл" на траві був для дітей та для пастушат і пастухів.
Які існували в давнину звичаї у провідну суботу — не довелось ні від кого довідатись. Основне це те, що в провідну суботу ніхто в селі нічого в господарстві не робив, бо всяка робота, крім спогаданої вище, вважалася не лише гріхом, але й непошаною до покійників, яких мали за опікунів хатнього очага, нив, урожаю та взагалі всякого добробуту в селі та в родині.
Молодь, хлопці та дівчата, крім оправляння могил та садження на них квітів, ніякої участі в підготовці громадських Проводів не брали, не враховуючи допомоги дівчат матерям у вариві та печеві. Крім цього, молоді на провідному тижні не можна було ходити ані в поле, ані в ліс... Молодь не була на кладовищі й у провідну неділю.
З особливою приємністю зустрічали та гостили старців та дітей: після поштування обдаровували старців калачиками та іншою їжею „в торбу", а дітей — калачиками та ласощами.
10—12 жінок під керівництвом старшої бабусі, яку в селі всі запрошували на головну куховарку на христини, весілля та похорони, — порядкували зі сходом сонця в КАПЛИЦІ* — підмащували, чепурили, розпалювали піч, належно вставляли столи та лавки, світили свічки та лампадки перед образами й обговорювали справу, чого й скільки треба готувати на завтра, на спільні Проводи-парастас.
Отож, старенькі бабусі в суботу пекли в „каплиці" паляниці, пиріжки, смажили капусту, робили вареники, готували печеню — й усе те, що можна було приготувати напередодні. Нікого в суботу не поштували, крім дітей-пастушків та старців, що траплялися в той день.
У деяких місцевостях України „Проводи" відбувалися в суботу на великоднім тижні, в інших місцевостях України — в понеділок після Томиної неділі, але в основному по всій Україні Проводи відбувалися таки в Томину неділю.
*)
„Каплицею" називалась на Поділлі та Київщині
кладбищенська хата, з численними старовинними
образами (бо всі старі образи зносили з усього
села в цю каплицю).