13. ВЕЛИКОДНЯ НІЧ
У селянській хаті
Народні вірування
Село у великодню ніч
Біля церкви
Початок великодньої служби
В церкві
Вогні великодньої ночі
До історії вогню
Великодня ніч — це свята ніч, чарівна ніч, благодійна, радісна, ніч щастя! Так вірили тисячоліття тому наші далекі пращури. Це була ніч перед приходом і зустріччю Великого дня, новолітнього весняного, благодійного й життєдайного Сонця... (Новий рік у давнину відзначався на весні). Це була ніч, коли духи-душі давно померлих дідів-прапрадідів приходили й вільно ходили по землі свого роду, своєї родини... В цю ніч пов'язані дідьки, упирі, перекидьки, обертні, мольфари, чародії, вовкулаки, відьми — всі лихі і до людини неприхильні сили... В цю ніч ці лихі сили неспроможні були заподіяти зла, хоч і намагалися... Покійників у цю ніч „нема", бо всі покійники після великого четверга, свого великодня, аж до „провід" на землі покійниками не вважаються... Вони в цей час лише діють на добро й зла не чинять нікому; вони ж і лихі сили „пов'язали"...
Грушевський відмічає замітку, подану дослідниками ритуалу Слобідщини: згадуючи померлих предків на великдень - не можна називати їх помершими, бо в сей день усі живі, і небіжчики чують, що говорять їх діти.
Всю ніч перед Великим днем мусить бути вогонь-світло. Вогні великодньої ночі сяють на всю околицю; розкладали їх в давнину хлопці-парубки на високому горбку, у лісі чи на луці біля води, а з XVII ст. християнська церква погодилася, щоб вогні розкладати біля церкви, надавши їм іншої символіки.
Вогні великодньої ночі вважаються добродійні, чарівні, очисні. В давнину цими вогнями вітали прихід Великого дня, посилали привіт новолітньому весняному Сонцю. Ці вогні світили „живим" усім душам дідів-прадідів...
„Весняне очищення насамперед подібне до очищення покійного перед його похороном; як боротьба з духами під час похорону провадиться за допомогою води, вогню, шуму, так і весняне очищення в першу чергу знає ті три засоби: обмивання, очищення через вогонь і прогнання через викликання шуму..."
У великодню ніч вогні мусять горіти у кожній хаті — й горять: в давнину світили каганці, скалки; пізніше, — воску ярого свічки та лампади на покуті перед образами...
В цю ніч витають духи-душі дідів-прапрадідів у хатах їх нащадків — благословляють початок літа!
У великодню ніч земля відкриває своє лоно й показує заховані скарби. У цю ніч земля, з усім живущим на ній світом, готується зустріти новорічне життєдайне сонце — „Хорса — Даждьбога, що подає всяке добро!"
У селянській хаті у
великодню ніч
У хаті, мов у віночку: по стінах на кілках розвішані вишиті рушники; на столі білі скатерки, а поверх них розставлені вибагливі печева — бабки, паски, мазурки, та до свячення приготовлене: три пасочки на посвячіння (жовта, біла та житня-чорна, або цілушка житнього хліба), сирна паска, масло, ковбаса, шинка, печене поросятко з хріном у зубах, поріб'я, крашанки та писанки, хрін, сіль, пшоно, ніж та інше. Хата наповнена цими пахощами. Застелені лавки чистенькими рушниками, застелений піл чистим в окружки рядном з „горою" подушок; вибілена сяє хата й при тьмяному світлі; всюди чисто, прибрано, помито, підмазано; оздоблений комин різними вибагливими казковими малюнками. Це творчість дбайливих господинь, чи дівчат. За образами закладено нові „київські" рушники, заквітчано васильками, ласкавцями та кудрявцями, що розпускають на всю хату такі приємні пахощі; горить перед образами лампада червоним чи зеленим світлом (у кольорових склах)... І все це, цей вигляд і лад селянської хати вселяє в душу її мешканців глибоке романтичне чуття... На обличчі, від найменшого до найстаршого, — і дідуся-бабусі, і батька-матері, і дітей — сяє радість, щастя; душі вщерть наповнені невимовною добротою... Мир, любов, злагода, добро, втіха й надія — витають у хаті в цю ніч!
Коли б сьогоднішня людина спроможна була заглянути на мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли насправді душа дитини витала в імпереях казково-феєричної радости в очікуванні завтрішнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і відчула той невидимий тисячолітній зв'язок, поєднання її душі з душею далеких-далеких пращурів, прародителів, поєднання нинішньої християнської культури з тисячолітньою високою культурою наших прадідів... Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню й велич, хранила б їх, зберігала та дотримувалась і передавала своїм нащадкам, як самий дорогоцінний скарб, із роду в рід!
Народні вірування, що
зберіглися у нас через тисячі літ
...Як дослідити такі явища, як віра, передчуття і т. д., які звичайними змислами зрозуміти неможливо? І коли первісний нарід не мав інших засобів, щоб усі ці явища зрозуміти, то він мусів напружувати свою уяву, фантазію і намагався це все збагнути за допомогою вже містичного мислення; надати йому лад і порядок. Так повставали певні містичні витвори власного духа, що вклались у систему народних вірувань, що лягали в основу релігійно-міфологічного світогляду народу...
Граються у цю ніч потерчата в лісі й на луці — мигають щохвилини їх вогники; злегка гойдаються в лісі на вітах дерев мавки-русалки; неприкаяні душі й ті відчувають радість великодньої ночі та завтрішнього Великого дня — спокійно, не заподіваючи нікому зла, — носяться над водою, у лісі, в полі й у селі...
Запалюються і горять свічки на могилах добрих людей; горять віковічні скарби, приховані в глибинах землі; ясно сяють зорі на небі; ніжно-лагідний вітерець ледь-ледь дихає; тиша на землі, тихо й спокійно навколо, лише вогні ночі перед Великоднім днем освітлюють, освячують і очищають далекі-далекі й широкі простори!
Чарівна ніч! Божественна ніч, — у цю ніч і Христос Воскрес, радість світу приніс!
У цю ніч, великодню ніч, і думи-мрії добрих людей здійснюються; і щастя ходить у цю ніч, а приходить воно до людей, коли вони не сплять... До сплячої людини це щастя хоч і приходить і могло б залишитись, але лихі сили підстережуть і вхоплять...
Усі душі померлих, дідів-прапрадідів у цю ніч ходять по світу, присутні в кожній хаті нащадків своїх... Тому в цю ніч нікому з дорослих спати не можна.
У цю ніч і Христос Воскрес -— і тому, хто не спить, посилає воскреслий Христос здоров'є, силу, радість і добро... Малі діти та хворі можуть спати — їх охороняють духи прапрадідів.
Тьмяно блимає світло в хатах; мигають людські постаті на дорозі, дзвенять їх кроки в тиші ночі — снують тінями і дорослі й діти вулицями до церкви на „діяння"; порушується нічна тиша й спокійною, лагідною і напівтихою розмовою людей; де-не-де валують собаки, але й гавкання їх у цю ніч спокійніше й повільне, а навіть видається мелодійним їх перегукування з різних кінців... І вчувається у цьому романтично-музичному гомоні таємна й загадкова думка ночі про наступний Великий день... А просвічує зустріч чарівної ночі з Великим днем очисний вогонь, що сяє своєю загравою на всю околицю; він то пригасає, то великим полум'ям здіймається догори, то розсипається навколо іскрами, коли його поправляють, огортають, чи нові поліна підкладають...
І діти-сироти не сплять: вони впиваються своїми очинятами у сяючі зірки — виглядають свою маму чи тата, що принесуть їм писанку в цю ніч, — таке було серед нашого народу вірування... Але кроки на вулиці стають усе бадьоріші, кроки й старих, і малих, повільні й швидкі — все стає суцільним ритмом.
Далі музично заграли коні копитами та застугоніли колеса — йдуть і їдуть уже до церкви з пасками... Ніч стає гомінка... Голосно перегукнулися півні по селу, повідомили час північної великодньої відправи... Тепер уже містерійна великодня ніч стає голосною, а життя села переходить під церкву.
Мов численний рій бджіл, мов мурашник — гуде й снує натовп людей біля церкви, цей натовп усе збільшується і збільшується: все підходять й підходять свіжі люди. Вони рядами уставляють свої паски навколо церкви й сами стоять біля них... Парубки все підкладають дровину за дровиною у велике вогнище... Між собою ведуть веселу, а навіть жартівливу розмову... Тут же бігають і хлоп'ята. З церкви доноситься надвір монотонне читання „діяння". Старші жінки й чоловіки одразу заходять у церкву, побожно хрестяться і слухають „діяння", а молодь зосереджується біля вогнів та взагалі навколо церкви з усіх сторін.
Навколо церкви вінком уставлені в декілька рядів посудин — „дорників" зі свяченим. Над кожною паскою палає свічка... Ходять і діти й дорослі, оглядаючи чудесні й величні трьох кольорів паски-баби й сирні пасочки, писанки, крашанки, обібрані для свячення яєчка, шинки, поріб'я, ковбаси, масло... А поросята, мов витесані з каменя з старанним викінченням різьбаря: стирчать догори вушка, протягнуте вперед з хроном рильце, блискуче обсмалене й поверхня його, мов полірована... Стоїть поросятко кожне на чотирьох ніжках з простягнутим хроном, мов взиває до вас: беріть мене!
Біля пасок стоять тисячі люду: і старенькі бабусі, і молоді господині, і дівчата, й діти. Всі святочно нарядно зодягнені: молодиці в різнокольорових плахтах та запасках, чепурно зав'язані в „тернові" хустки чи в особливо гарних очіпках; бабусі в намітках, у темному вбранні; дівчата у вінках з барвінку, а барвінок покритий позліткою, золотом, сяє при світлі; на плечах численні різнокольорові стрічки, високомистецьки вишиті сорочки — полики, нарукавники, погрудники та й подоли; в картастих плахтах з крайками, китиці їх звисають нижче пояса, здебільшого в оксамитових корсетках, у червоних з мідними підківками чобітках, а на шиї по кільканадцять разків „дорогого" коралового намиста... Пишно й скромно стоять дівчата, соромлячись зустрітись поглядом з хлопцями... А в руках у кожної гарно вишита хусточка з писанками та крашанками... Діти — хлопчики й дівчатка, також з писанками та крашанками в руках, — увесь час шугають поперед пасками, обганяють один одного, сміються, та вже й товкатися яєчками починають. Діти не відчувають, що це ніч.
Неописно чудесна нічна картина великодньої ночі біля церкви: церква в різнобарвному живому людському вінку; тисячі свічок палають над пасками; тисячі людей з сяючими від радости обличчями стоять густими лавами біля пасок; стриманий гомін, мов у бджоляному вулику, весь час несеться в простори від церкви... Безсонна ніч, але всі бадьорі, веселі, свіжі, радісні... Не видно на обличчях ані втоми, ані дрімоти — спокій панує в душі кожного.
Але почався численний топіт ніг та веселий спів. Це урочистий вихід з церкви з плащаницею, хрестами, хоругвами, свічками на чолі з священиком. Тихо стало. Все замовкло... І враз почулось могутнє: „Христос Воскрес!" І цей могутній живий різнобарвний і картастий вінок-квітник навколо церкви ожив, сколихнувся, загомонів, зрадів... Величний похід — „обхожденіє" — навколо церкви захопив з собою тисячі людей... Тричі обходять церкву під спів переможного „Воскресення Твоє, Христе-Спасе, анголі співають у небі..." Потім поволі заходить цей численний люд у церкву й починається Великодня утрення (Заутрення). Після кількаденної мовчанки вперше заграли великодні дзвони, сповістили всьому миру, що Христос Воскрес!
Безмежно веселий і радісний спів „Хай воскресне Бог і розсіються вороги Його..." бадьорить усіх, усі, знайомі й не знайомі, свої і чужі, близькі й далекі — христуються: при привітанні „Христос Воскрес" і відповіді „Воїстину Воскрес!" обнімаються, тричі цілуються й обмінюються писанками чи крашанками. Це христування й взаємне цілування таке щире, сердечне, наче це брат з сестрою, батьки з дітьми, що не бачились десятки років та врятувались від важкої біди... Це справжня духовна радість людей. У ці дні забуто й недолю, і важку працю, і убогість, і кривди, і сиротство, й вдовство... все лихе забуте, а залишилась лише справжня глибока душевна радість, братерство й любов!
Чоловіки один за одним виходять з церкви, щоб змінити свою дружину, що стоїть, „вартує" біля своєї паски й дати їй нагоду послухати чудесних великодніх співів, побути в церкві, похристуватися та зустрітися з своїми сусідами, приятелями, родичами та знайомими. Зустрічається чоловік з своєю дружиною, тут же біля церкви, вони христуються, тричі поцілувавшись.
Гарний звичай в Україні й той, що на Великдень усі бабусі та господині беруть з собою до церкви, крім належного до посвячення, ще й чимало калачиків, писанок-крашанок та всього іншого і щедро наділяють під церквою убогу братію. А щодо дітей, то їх усі жінки наділяють писанками та крашанками... Для дітей це надзвичайна радість, і вони тут уже відразу починають „товкатися", „цокатися" ними.
Жодна церква в Україні не вміщала людей на Великдень. У цей день ішли всі до церкви, навіть і ті, що протягом року в церкві не бували, за винятком того дня, коли йшли сповідатися.
Церква на Великдень сяє в численних вогнях-свічках; духовенство в білім парчовім одязі-ризах; хор заздалегідь готується до великодньої служби, до того веселого й чудесного співу великодньої утрені. Священики періодично виходять до вірних з могутнім окликом: „Христос Воскрес!" З численних людських грудей вибухає величне „Воістину Воскрес!" Після обміну цими радісними привітаннями вся церква тричі, разом з хором, співає великодній тропар: „Христос Воскрес із мертвих..." Глибоко вражає вірних читання високомистецького, глибокого за філософським змістом „Слова Івана Золотоустого" та читання Євангелія на кількох мовах на знак того, що християнство прийняли численні народи. Кожне речення Євангелія супроводжується веселим великоднім передзвоном.
Ця містерія великодньої ночі окутана численними сказанням та легендами, а разом — це прекрасний вияв поєднання нашої стародавньої культури з культурою християнською. Символам дохристиянської культури надано символіку християнську. Вогням очисним надано символіку вогнів, що їх розкладали воїни, коли сторожили гроб Господній; віра, що покійники, їх душі на Великдень серед людей, а навіть з ними розговляються разом; віра, що щастя ходить у великодню ніч, тому не можна спати; віра в очисну воду, воду святу, якою святять паски, а разом і людність...
У сиву давнину, на зорі нашої культури, пращури наші найбільше шанували ВЕСНУ, на честь її уклали широкий цикл святкувань та утворили (як й інші народи) „культ сонця".
У нашому фолкльорі дуже мало зберіглося слідів свят з того циклу, але дещо дійшло й до нас в звичаях-обрядах, у піснях та окремих висловах. На думку істориків, на основі тих уламків-фрагментів, що зберіглися до нашого часу, — існували в нашому первісному суспільстві близько такі весняні звичаї та свята:
1. Свято весняного сонця — зустріч сонця;
2. Накликання весни;
3. Зустріч весни — привіт весні;
4. Очищення землі вогнем — „Весняні вогні", „Вогні великого четверга", „Вогні великодньої ночі";
5. Свято лісу-гаю та дерев — „Верба";
6. Свято квітів;
7. Свято молоді — парування, поривання-умикання — веснянки-гаївки, грища хлопців, дівчат, та гри дітей і дорослих у лісі, над водою;
8. Початок „вулиці" — зустріч молоді надворі в часі теплої пори року;
9. Культ покійників — „Мертвецький Великдень" — нині страсний четвер;
10. „Бабський Великдень" — співи, грища та поштування на кладовищі, христування з покійниками;
11. Очищення водою — Обливаний понеділок;
12. Взаємне вітання з приходом весни — тепер з Великоднем, висловлювання побажань;
13. Славлення весни — пізніше великодні вірші та ,,риндзівки";
14. Проводи — проводжання чи виряджання покійників на ниви;
15. Русалчин Великдень.
Ці всі святкування, як стародавні звичаї-обичаї пов'язані між собою і становили цільну систему, — є дуже цінні, дуже цікаві з точки зору дослідів первісного життя, розвитку ранньої культури наших пращурів, тому приходиться жаліти, що вони не зберіглися повнотою, а що понищені віками свідомо й несвідомо.
„Передхристиянський ритуал підпав великим змінам і великому знищенню: різні обряди, які зв'язувалися з Великоднем, під тиском християнського обряду потлумили одні одних, і перед нами велика маса переважно лише дрібних фрагментів, які тільки порівняльним методом можна буде привести до якоїсь системи й відтворити образ старої обрядовості — ,,свята весняного сонця", яким воно, мабуть, було первісно".
Зупинимось на обряді-звичаї „Вогні великодньої ночі". Як відомо, в давнину найвищими святителями й чистителями були вода й вогонь; а, за віруваннями наших пращурів, землю населяли численні надприродні сили, і добрі (добродійні), і лихі (злі). Добрі сили людина прихиляла до себе, виявляла до них любов і вдячність, а лихі сили — відганяла, заворожувала та боронилась від них згаданими чистителями й святителями — водою і вогнем. Найкращим засобом для унешкоднення лихих сил, „вигнання їх", закляття, відхилення цих сил-дідьків — було очищення вогнем та водою. Очищали цими засобами хату, обійстя, ліси, поля, ріки, людину й „весі" (села чи поселення), — а вогонь — це „праведне сонце". І вважали ті далекі мешканці нашої землі сонце за святе, за праведне. Християнська церква, як і всі стародавні релігії світу, прийняли стару шану сонця. І в святому письмі сонце є найкращим епітетом Христа — „Кланяємось Тобі, сонцю правди" співаємо в різдвяному тропарі. Навколо голів на образах Христа, Божої Матері та святих обводився ареол, що й знаменує сонце.
У всіх наших святочних звичаях-ритуалах та традиціях на Святій Вечері (куті), на Щедрому Вечері, за Голодною кутею, на Зелені свята, на Великдень — ми спогадуємо „праведне сонце", а як символ його — світимо свічки та лампади.
Глибоку пошану як „до божеської сили" виявляють гуцули до сонця й на сьогодні. Коли гуцул побачить схід сонця, здіймає побожно кресаню чи бриль з голови і, звернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін, хрестячись шепоче слова молитви:
„Слава Тобі, Господи, за личенько Твоє Господнє, щось ся показало!"
Найвище досягнення людства — це здобуття та опанування вогню. Завдяки цьому людина з печерної, дикої стала культурною. За джерелами історії первісної культури, коли людина ще не знала вогню, не вміла його використовувати, а потребувала гарячої їжі, принаймні теплої, без якої вона не могла існувати, — вона примушена була ловити звірів, полювати за ними, а зловивши чи вполювавши, роздирала ту тварину й пила її кров. Це ж робила й людина з людиною на певному етапі розвитку людства. З опануванням огню людина не потребувала будь-якої гарячої крови, бо з допомогою вогню вона могла собі готувати гарячу їжу, звичайно, з винаходом глиняного горшка. Коли ж людина опанувала вогонь, навчилася вживати його на свою користь, вона зуміла опанувати й деякі стихії природи: воду, повітря, навіть опанувала „грім"-електрику; в наслідок опанування вогню людство робить великі відкриття, досягає нечуваних винаходів аж до телеграфа, телефона, радіо, телевізора включно.
Нам стає ясним глибокий зміст грецького міфу „Прометей". Прометей, син Зевса, бога неба й землі, вкрав на небі у богів вогонь і зніс його в очеретині на землю людям. Цим він зробив людство щасливим, людське життя легким, культурним. Вогонь наші пращури, як і всі первісні народи, вважали за „частку сонця", вірили, що вогонь прийшов з неба. Ще в XIX ст. в селах називали пожежу — „гість"; ,,Бог з неба послав гостя" говорили, коли грім запалить щось у часі бурі. Предмета, запаленого громом, не можна було гасити, бо вірили, що вогонь прийшов із неба.
Як саме та коли з'явився вогонь на землі — сказати трудно: чи грім запалив щось, а люди стали підкидати дрова, чи вітер, хитаючи суху деревину об суху запалив ті дерева й люди скористались тим вогнем; можливо, що людство понесло перший вогонь з вулканів, — не знаємо. У питанні ж, коли появився вогонь, то відомо нам з археологічних розкопок, що сліди вогню знайдено при первісних стоянках людини — синантропа та неандертальця — це природній вогонь. Здобувати ж вогонь людина навчилася значно пізніше: є думка, що штучне здобування вогню належить до старої, кам'яної доби; у новій кам'яній добі (неоліті) вогонь уже використовувався ширше. У кожній печері, пізніше штучній печері-хаті, зберігався вогонь, що носив назву „Очаг". Очаги в ту пору були священні. Коли очаг погасне — то було велике, не до описання горе, подібне смерті.
В дохристиянський період, за доби родового побуту, наші пращури в більшості віддавали своїх покійників вогню — спалювали, і вірили, що духи-душі Лада з вогнем відлітають на небо, у вирій, де вічне літо, вічно зелено, високоврожайне — „в месте злачнем", куди птиці, вісники неба — відлітають на зиму, а відтіля приносять весну...
І сьогодні ми, поза нашою свідомістю, шануємо вогонь: з вогнем, з свічками та кадилом молимось у церкві; з свічками приходимо на світ, і хрестять нас обов'язково зі свічками, вінчають зі свічками-вогнем, і у вічність відходимо з вогнем-свічками; всі наші великі свята та урочистості також проводимо зі свічками-вогнем — колишнім символом сонця-неба.
У гуцулів умираючій людині обов'язково дається в руки засвічену свічку. Коли ж з якоїсь причини не пощастило цього зробити, то наступному покійникові вставляли в руки дві свічки, щоб одну передав своєму попередникові-покійникові. Та й у всій Україні є звичай вкладати в руки вмираючій людині запалену свічку, щоб просвітити дорогу до раю, на той світ.
В Україні так шанували вогонь, що до останнього часу вважалося гріхом плюнути у вогонь, а чи бавитись з ним, — це стосувалося головне до дітей, бо дорослі собі нічого подібного не дозволяли. Дітям казали, що гратися з вогнем не можна, бо вискочить на губах ,,вогник".
Як видно з наших звичаїв-обичаїв та фолкльору, у далеку давнину були й у нас „священні та жертвенні вогні", і ці вогні ми пронесли крізь тисячоліття; ці освячені тисячоліттями вогні й християнська церква, як і інші релігії, прийняла; і православна церква в формі свічок, кадила тощо.
Дехто з духовних
отців натякає, що розкриття нашої праісторії,
аналіз нашої первісної культури робиться за
рахунок християнства й, до деякої міри, умалює
християнство. Але, насправді, це не є
протихристиянським, і аж ніяк не умалює, не
зменшує великої ідеї християнства, навпаки, все
це тільки підносить нашу християнську
обрядовість, підносить нашу культуру, нашу
святиню — душу нашого народу. Це допомагає нам
пізнати себе, свою історію, свій народ. Ми мусимо
бути горді, що протягом тисячоліть утримали наші
святощі, культуру наших пращурів.