12. МЕРТВЕЦЬКИЙ (НАВСЬКИЙ) ВЕЛИКДЕНЬ
Мертвецький Великдень
Культ покійників у весняному циклі
Про Чистий, чи Страсний четвер
Трійця
До аналізу окремих моментів збереження
звичаїв у великий четвер
З-перед віків зберіглись у нас окремі звичаї та вірування; деякі з них християнізувались до непізнання, інші затемнились, а чимало зовсім безслідно зникли. До цікавих звичаїв, що частково зберіглися у нас, злившись до деякої міри з християнством, — треба пригадати звичаї та вірування великого четверга.
...„Переходячи до великодньої трапези помершим, годиться піднести насамперід, що вона відбувається окремо від першого, весняного дня мерців, „навського великодня", що припадає то на четвер на страснім тижні („білім, або чистім"), то на четвер великодній..."
У первісній вірі наших далеких предків в душі-духи, культу померлих, було переконання, що перед Великим днем — Великоднем, чільним тоді святом весни-весняного сонця, коли оживає після довгого зимового сну вся природа, то й покійники — їх душі, — виходять із землі, а чи приходять по „небесному чарівному мосту" з вирію в свої „весі" (села), і, за три дні до Великодня, справляють уночі свій „Мертвецький", чи „Навський Великдень". З прийняттям християнства, в ,,жильний", „вербний" чи „чистий", а тепер називають страсний четвер — увечорі відправляються Страсті Господні. По закінченні „Страстей", коли всі люди залишали церкву, тоді збиралися покійники зі своїм покійним священиком та дяком і в церкві відправляли до третіх півнів свій „Мертвецький Великдень". Таке повір'я зберіглося іще до початку XX сторіччя.
„Страсний четвер, званий на Покутті „Жильним Великоднем", у Сх. Україні „мавським, або мертвецьким Великоднем" пов'язаний з культом померлих, що тоді сходяться вночі до церкви на службу Божу. Тоді діти „гріють діда" й збирають на Гуцульщині „кукуци" за померлі душі..."
У давнину, а навіть іще в ХVІ-ХVІІ сторіччі молодь у ніч великого четверга розкладала вогні. Цим вогням надавали значення очисних; а так як вода й вогонь в давнину були головними „чистителями і святителями", то й при зустрічі Великого дня весни та весняного сонця цими вогнями очищали „весі", поля, ліси, води й луки, — куди лише досягала заграва цих вогнів. Вірили в давнину, що вся місцевість, люди й худоба очиститься від усього лихого; що вогні проженуть злі сили, смерть, хвороби-недуги; що вогні очистять землю, чим викличуть високий урожай, добрий приплід худоби, здоров'я худобі й людям; що вогнями умилостивлять життєдайне сонце й Деметру-землю. І друге значення надавали вогням великого четверга — освітити, щоб покійникам видно було, умилостивити їх, щоб не шкодили та зігріти їх, просвітити дорогу. Ці чарівні вогні, що освячували й очищали людей і місцевість саме тоді, коли душі покійників блукали по світу, — розкладались у лісі, здебільшого над водою, а чи на луці, також над річкою. Правда, існувало вірування, що покійники можуть нашкодити людям, але при світлі вони бувають безсилі, чому й розкладалися вогні...
Вогонь як для вогнів великого четверга, так і для вогнів великодньої ночі, — здобувався живий (що одержували від тертя сухої деревини об деревину). Вогонь у наших пращурів вважався „небесним гостем", персоніфікацією небесного божества, всеподателя життя на землі — сонця, — то й благання й шанування в цей день відбувалося і на честь сонця, на честь і пошану весни та добрих душ-духів покійників, що вважалися опікунами роду, родини, що сприяли доброму урожаю, охороняли його, та сприяли приплоду худібки. Видно, що й свято це в давнину було дуже врочисте.
В чому воно саме полягало в усіх своїх деталях? Як саме проводилось? Тепер трудно сказати, бо виникло воно тисячі літ тому, і цей світогляд — віра в духи-душі покійників — культ покійників, передішов світоглядові анімістичному. З тих звичаїв, фрагментів, що дійшли до нас, з легенд, оповідань-переказів, завдячуючи тому, що те стародавнє „поганське свято" збіглося з християнським — Страстями, — дещо зберіглося, і на основі всього цього ми можемо відносно здогадуватись, пізнавати культуру наших прапрадідів.
Свято Мертвецького Великодня відбувалося пізно, вночі, при вогнях. Свято чинно й поважно з особливою пошаною до сонця й покійників проводили спочатку живі люди з вогнями. Для цих вогнів, як і для вогнів великодньої ночі, здобувався живий вогонь. Розкладалися вогні на підвищених місцях: в лісі, на узліссі, на луці, чи на полі, над водою так, щоб заграва цих вогнів, відблиск їх, охопила-освітила найширші простори тієї місцевості. Кожний мусів бачити чи торкнутися того вогню, очиститися.
З опануванням бджіл, велике значення мав віск, з якого робили воскові свічки, що й знаменували той святий всеочищаючий і чарівний вогонь Мертвецького Великодня. Після святкування живими, коли всі залишали місце святкування й поверталися до своїх домів, збиралися покійники в церкві й з вогнями також справляли свій Великий День — Великдень. Але ніхто з живих не міг бути присутній на Мертвецькому Великодні, бо мерці ту людину розірвуть на частки...
На основі цих сказань та вірувань Григорій Квітка-Основ'яненко побудував оповідання під назвою „Мертвецький Великдень":
...„Ніч була темна, а церква не так далеко. Дивиться Нечипір, а у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликанчик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він став поспішати до церкви.
Увійшовши в цвинтар, аж дітвори, дітвори... видимо-невидимо! Манюсінькі та усе в білих сорочечках, та бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать: „Пусти, мамо, пусти, мамо і мене на празник! Зачим мене породила, нехрищену схоронила, під порогом положила, та й до себе не приньмаєш!"
— Тю! на вашу голову! показились діти, — сказав Нечипір, та не розглядаючи — швидко до дверей. Постукав, йому відчинили, він ввійшов... Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як довг велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсегда клав, та й став біля крилоса і прислухається, що дяк чита. Понуривши голову, стоїть і слуха, та й дума: „Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звівся, мов собака мурниче та ще й гугнявіє". Зирнув на нього збоку... носа нема, тільки сама ямка. Став пильніш придивлятись... „Господи, Твоя воля! Та се не пан Степан... Се ще пан Олексій, що ще вмер тогді, як я підпарубочим був; я ж і на похоронах його був і труну ніс".
Навдивовижу йому, що людей у церкві багацько, а ніхто не догадається, що чита мертвець: та й самому попові, мабуть, нужди мало, бо, чути, він у вівтарі щось собі мурниче з паламарем.
От Нечипір тому, що біля нього стоїть, хотів про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер... Озирнувсь на другого — Юхим Кандзюбенко; з ним укупі парубкували і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив. Оглянеться туди і там мертвець; озирнеться сюди — і тут мертвець, куди не гляне, усе мертвеці, усе мертвеці, такі, що й недавно повмирали, і такі, що ще він тільки їх зазнав: були й такі що і не можна їх пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні вухів, ні губів: тільки самі ямки в голові.
...Стало його трусити, мов на лихорадку, а циганський піт так і проньма... А то ж і не страшно, скажете, щоб живому чоловікові та попастись меж мерців? Чого тут доброго ждати? Зовсім видюща смерть!
Погляда наш Нечипір сюди, туди; дяк собі чита, а парахвіяни, як звичайно, тимчасом куняють... От Нечипір і здумав утекти від них; та й став відступатись, крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче; уже кат бери й шапку, аби б голову цілу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять; і тільки що відступивсь геть-геть, аж панотець гульк із вівтаря... А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годів з десяток, або троха ще й не більше, як вже вмер."
Далі Квітка-Основ'яненко оповідає досить докладно про зустріч Нечипора з покійниками-приятелями, як відтягав Нечипір час до третіх півнів:
„Кукуріку! - заспівав півень... Шарасть! - розсипались наші мертвеці і кістки забряжчали, неначе хто мішок п'ятаків висипав!
Дивиться Нечипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих, ні дівчат, ні парубків... зостались сами гроби на кладовищі... се ж він знарошне їх до третіх півнів і манив..."
Культ покійників у
весняному циклі
Відомо, що первісні вірування людей, зокрема слов'ян — були вірування в душі „дідів", „бабів" — „родителів-прародителів", — КУЛЬТ ПОКІЙНИКІВ. Первісні люди, зокрема наші пращури далекі, вірили, що людина, коли помирає, не відходить від роду-родини, а залишається у тім же роді, чи родині, як опікун-добродій. Наші прадіди вірили, що „діди"-„баби" відходять по небесному мосту в ІРІЙ, в країну вічного тепла й сонця, що вони там також господарюють, як і ми на цьому світі; що з весною знову прибувають по небесному мосту— „калиновому" чи „кленовому", перебувають деякій час з живими, лише вони були невидимі для людей, хоч інколи їх і можна було бачити, а навіть деякі люди й бачили; що вони приходять ночами й „вештаються" в хаті чи на горищі... А весною вони, як опікуни, прибувають з вирію для вирощування урожаїв та для охорони їх. Люди первісної культури разом вірили й у те, що інколи покійники можуть бути небезпечні й можуть наробити чимало лиха. Тому покійників треба шанувати, жити з ними в злагоді, умилостивляти їх, догоджувати їм.
„Народна релігія оберталася в сфері уявлень т. зв. нижчої міфології, тобто уявлень про „дідів" і „бабів". Культові постаті — чисто родинні й родові, це „діди" й „баби", родителі, предки, праматері, „рожениці й рід". Увесь зміст культової обрядовості тримається в рамках цих родинно-родових уявлень, не переступаючи їх меж. Передхристиянські часи не знали жерців, хоч історичні джерела згадують про „волхвів"; етнографічні джерела XIX—XX визнають лише чаклунів, ворожбитів, шептух, професійних плачок, але ці чаклуни не являють собою жерців. Виконавці культу — це голова й члени родини; більшість обрядових актів виконується замкнено в середині родини, родиною на чолі з батьком; батько родини перебирає собою виконання культу, очолює культ (кликання морозу, запрошення „дідів", ховання за пироги на вілію і т. д.). Деякі обряди виконуються всією громадою, всім селом, або тією чи іншою статезростовою групою (дівчата, парубки, одружені жінки)".
Отож, для умилостивленая „родителів", на пошану їх, протягом року, під час найбільших свят соняшного циклу, влаштовувались трапези; під час цих великих свят на пошану божественних сил природи чільне місце займав і культ покійників-предків. Християнська церква прийняла цей благородний звичай і встановила т. зв. „задушні дні" — вшанування-поминання покійників:
1. в суботу перед м'ясопусною неділею;
2. друга, третя і четверта суботи Великого посту;
3. субота перед Зеленими Святами;
4. субота перед святом Св. Димитрія.
Українське суспільство свято зберегло ті тисячолітні традиції „культу покійників", ту пошану до „дідів"-„бабів" — улаштовує їм трапези в найбільші нині вже християнізовані свята як Різдво, бувший Корочун, Зелені Свята, Зелена субота; Проводи та Дмитрівська субота.
Але й були дні, коли мерці бували небезпечні, інколи треба було берегтись; це такі дні: на страснім тижні в четвер — у день „Мертвецького Великодня", весною, коли жито квітує та на „Спаса"...
Зупинимось на культі покійників у весняному періоді. Ось цінне свідоцтво про культ покійників:
„В Троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі й жени на жальниках (на могилках) і плачуться на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скоморохи, гудці і прегудниці, люди, перервавши плач, почи -нають скакати й танцювати, і в долоні бити, і пісні сатанінські співати..." („Стоглав" гл. 41, пит. 23, 1551 року).
Це дуже цінний документ віків, який показує культ покійників, і як в середньовічні часи шанували покійників не лише трапезами, але й розвагами. На сьогодні вже ті звичаї відпали, про них ми й не знали б, якби не письмова документація на зразок поданої.
Отже, весною, поруч з святкуванням чи культом сонця, сил природи, святкували й шанували також покійників.
У страсний четвер шанували покійників очисними „четверговими вогнями", про які тепер уже й забули. Але й у наші часи ми маємо відгук далеких „четвергових вогнів" — це звичай стояти на Страстях Господніх з свічками, й з цими ж свічками, „живим вогнем", повертатися до хати, очищати свою хату; вогнем освічувати дорогу, коли покійники виходять з гробів та повертаються з вирію. В далекі минулі часи вірили, що в цей четвер відбувається „Мертвецький Великдень". Цей день „Мертвецького Великодня" злився з днем Страстей Господніх, і вірування в „Мертвецький Великдень" забувається, лише залишається ця назва в народі.
Служба Божа на Великдень відправляється вночі, вночі проводиться й свячення пасок, — і це дуже стародавній гарний звичай, прийнятий і церквою. Колись вірили, що на Великдень усі Живі й нема покійників, а тому й вони бувають присутні на нічній великодній службі, бо душі могли бути між людьми тільки вночі. Рівно ж і розговлялися перед сходом сонця, щоб за цією трапезою були й душі:
„Часом приказують при сій трапезі і жертві: „Святиї родителі, ходіть до нас хліба-соли їсти", їжте, пийте, вживайте і нас грішних споминайте..."
"Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!"
У багатьох місцевостях України й до останнього часу вірили, що на Великдень покійники не є покійниками, і що навіть не можна в великодньому періоді слова казати „покійник", а казали: „родителі", „рідняки", „діди"-„баби", бо в той день „усі живі, і небіжчики чують, що про них говорять діти".
Весною, вірили наші предки, що душі „дідів" по „Небесному мосту" прибувають до нас то в образі зозулі, то соловейка, то перепелиці, то жайворонка.
На Великдень, після розговіння, старші люди йшли на могилки з писанками христуватися з „родителями". Вони або розбивали писанку о хрест, одночасово промовляючи до своїх батьків: „Христос Воскрес", або закопували писанку в могилу. Розбивши писанку вони розкришували її на могилі, в повній вірі, що „родителі" споживуть... Вони прилетять в образі птахів, і поїдять, коли живі підуть додому... Крім цього, приносили на могилу й кусочок свяченої паски та ще дещо. Але найбільшу трапезу справляли для покійників на Проводи. Саме в той день трапезували всі, кожна родина на могилках своїх „рідняків". Тоді приносили на кладовище мисочки, свячене, пиття — мед чи горілку. Тут христувалися писанкою з покійниками, як і на перший день Великодня після розговін; били писанку о хрест, закопували кусник свяченої паски в могилу; посипали свяченою сіллю, виливали чарку горілки на могилу. Тут були всі близькі, та ще й старців кликали, — пили, їли, приговорювали на зразок: „Позаростали ті стежки й доріжки, де ходили ваші білі ніжки"... В давнину це було свято виряджання покійників на ниви-поля для охорони врожаю, ддя умилостивлення їх, задобрення. А вони, „душі", будуть вирощувати високий урожай, будуть його охороняти від тучі-грому, від зливи та вогню.
З прийняттям християнства на останній неділі перед Великоднем, у четвер, що прийняв нову назву СТРАСНИЙ, відправляють Страсті Господні увечорі, читається 12 Євангелій про муки Христові; всі християни стоять усю службу з засвіченими свічками; кожне Євангеліє супроводжується сумним передзвоном, а в Галичині діти-хлопчики виготовляли для цього вечора ще й спеціальні довбешки, — тарахкала — якими й чинили неймовірний стукіт та тарабанили після читання Євангелій під час передзвону.
„Для Страсті хлоп'ята задовго вперед приготовляли довбешки; із дзвоном збираються до церкви з цими стукалками й коли дзвонять у часі Страсті, тарабанять ними в дзвіницю..."
Загальну картину, а краще сказати ,настрій під час Страстей в українськім селі дуже гарно подав Богдан Лепкий в оповіданні: „ПІД ВЕЛИКДЕНЬ".
...„Страсті...
Бачу газдів, поважних у святочному вбранні, і газдинь зажурених, мов би з роду-віку радости не знали, бачу хлопців з калаталами, такими голосними, як вони сами, і дівчат до весняних квіток подібних — всіх їх бачу очима душі.
Довгим шнурком тягнуть з села до церкви.
Тихий вечір окутує їх тінями, а струмочки весняних вод глушать їх розмову. На деревах свіжі листочки, в ровах лежать останки торішнього снігу; дві скрайності межують з собою, як звичайно в житті.
Газди дивляться, чи гарно сходить збіжжя, газдині говорять про розсаду, дівчата думають про гагілки.
Страсті...
Чую дрижачий голос старого пан-отця, як з полинялих листків читає страсті Христові, чую зідхання чоловіків, жінок, дітей, ніби це не євангельські слова западають в їх душі, а каміння летить у криницю болю. Здається цей біль розсадить стіни церкви.
Мигтять свічки в мозолистих руках, ніби спомин червоних пожеж, довкола церкви стають пригади Христового терпіння — і Пилат, і Петро, і Юда. Воїни лозою січуть його тіло, а товпа реве. Распни! Распни! Та чого ж всі вони не такі, як на образах малюють, а ніби нинішні, ніби кожний їх бачив, і не одного, а багато? Багато Юд, багато книжників і фарисеїв, розбійників і воїнів жорстоких. Багато, багато, багато!
А на цвинтарі дерева дух у собі примкнули, бояться, щоб котрого з них посіпаки царські не зрубали на хрест, або на копіє, яким пробито бік Христа.
Тихо, лише пан-отець дрижучим голосом читає, лиш народ зітхає глибоко, лиш далеко десь кигикають, вертаючись з чужини птахи.
Бачу, і нема, мабуть, між нами такого, щоб не бачив якоїсь церкви і знайомих людей, і не питався, маючи серце повне страсного настрою, як ви там цього року годні були вислухати отсих повістей жахливих про муки Христові? Ви, що перебули нові люті страсті катованого народу, ви, яким плювали в лице, а ворожа товпа кричала: ,,Распни! Распни!.."
А. Свидницький не менш глибоко спогадує службу Страстей Господніх:
„Рокот цих довбешок, зливаючись з передзвоном дзвонів в один гул-гомін, утворює невимовне враження: повторюючись у всій околиці, відзиваючись тисячами перекатів гомону в лісах і горах, до глибини душі вражає людину, й так уже настроєну сумно. Не можна сказати, що це сум; це зовсім не сум, але якесь невимовне — тихо-сумне почуття: серце так і розпливається..."
Із Страстей люди поверталися додому з засвіченими свічками, різними способами оберігали, щоб вітер не погасив і це вважалося за особливо добрі прикмети, коли доносили додому цей вогонь. Господарі обходили з „трійцею" все господарство: клуні, комори, обори, стайні, хліви, кошари — всюди підкурювали (очищали) входи й виходи... Потім заходили до хати, випалюючи хреста над дверима сіней, потім — хати, та випалювали хреста на сволоку. Трійця й свічки, з якими вірні стояли в церкві на Страстях, вважалися чудодійними, охороняючими, допоміжними й зберігалися в хаті на почесному місці, за образами, до наступного страсного четверга. Цими свічками, що їх у деяких місцевостях вважали як „громничні", відводили бурю, грозу, громи, запалюючи їх в той час перед образами; під час пожежі в селі, також запалювали „страсні-громничні" свічки, щоб відвести від свого обійстя пожежу; вкладали страсну свічку в руки вмираючій людині.
...„У чистий (живний, великий, страсний) четвер увечорі відправляються „страсті", після яких люди вертаються додому з запаленими свічками й намагаються донести їх до хати, щоб не погасли. Свічка страсного четверга зберігається до наступного страсного четверга; нею випалюють хрест на сволоці, її вкладають до рук вмираючому, її ставлять перед образами під час великої бурі з громом (звідки звуть її „громничною"), нею запалюють уночі обрядове вогнище..."
У страсний четвер господар з господинею перед „Страстями" розігрівали віск, „сукали" свічки, а господар окремо сукав великі й грубі три свічки для „трійці". Як пояснював мені старий дідусь Филимон, одна з цих свічок „належала" небесному божеству — сонцю, друга — душам покійників, а третя — живим, і всьому живому. „Трійця, цебто три товстих і довгих свічки, вкладалися в китицю сухого зілля — квітів із зел „маковейських", „купальських" та „зеленосвятських". „Сукав" господар свічки для „трійці" сам, з допомогою господині, — виговорюючи певні молитви та формули закляття й благання-умилостивлення. Під час Страстей та під час великодньої служби Божої та свячення пасок — дідусі стояли з засвіченими трійцями. Правда, пізніше „трійцю" виготовляли й перед Водохрищами, чи перед Спасом, але в більшості — таки в страсний четвер.
Трійця вважалася святою і чарівною. Трійцею ізганялись лихі сили; трійцею відводили град і бурю; трійцею підкурювали хворих, підкурювали й корів від відьом, щоб не відбирали молока; трійцею освячувалось усе господарство -— хату, клуню, обори, комори, хліви, стайні, пасіки. Трійцею чарували й бджіл на краще роїння та медозбір. Трійця, як і страсні та громничні свічки, зберігалась на почесному місці, під образами, а світили її під час усіх великих урочистих свят, як то Різдва, Нового року, Водохрищів, Зелених свят, на Проводи.
Існували численні легенди та оповідання про чарівні властивості трійці, як рятувались з її допомогою від пожежі, від грому, від „чорної хвороби", як відігнали відьом і т. д.
Вірування про Мертвецький Великдень були різні. Одні вважали, що цей Великдень відбувається на першій неділі Великого посту, другі — що у світлий четвер, а треті — в „Страсний" четвер. Старенька бабуся Ярина розповідала так про Мертвецький Великдень:
„Коли люди після Страстей залишать церкву й підуть по своїх хатах, тоді дуже давні покійники приходять по небесному чарівному мосту з вирію в свої села; а ті, що не так давно повмирали, виходять з гробів у тому вбранні, в якому були поховані. З ними приходить до церкви й раніш померлий піп та дяк... І правлять вони свій Мертвецький Великдень, як це належить. .. Але, сохрань Боже, щоб залишився в церкві у той час хтось із живих — розірвуть його, кінець йому... Але коли діти хотять побачити своїх померлих неню, чи дедю (матір, чи батька), чи навпаки, коли мати чи батько хоче побачити своїх дітей в часі Мертвецького Великодня, то це можна, але треба бути сміливим і взяти з собою хустку, чи сорочку... бо покійники коли вгледять живого — женуться за ним, щоб розірвати чи задушити... Тоді тому живому належить тікати, не оглядаючись, а кинути позад себе хустку, чи сорочку... Покійник почне рвати ту кинуту річ на дрібні шматочки, а живий тимчасом щосили мусить утікати..." І тут Ярина Филимониха наводила прізвища, хто й коли бачив...
Для повноти - 2-3 легенди про справи побачення живих з покійниками із „Записок о Южной Руси" — Панька Куліша:
1. Про те, як мати бачила сина - покійника
Одна жінка довго плакала по свойому сину. „Коли б мені його побачити хоч мертвим!" От люди й порадили їй піти уночі в церкву, як ізійдуться усі мерці, да взять про случай і півня. Пішла вона й стала коло церкви. Як опівночі дивиться — іде з кладовища гурба мерців; а між ними й її син. Іде й несе відро сліз: ото що мати наплакала. Як побачила його між мерцями, да з ляку як кинеться втікать додому. А він почув материн дух да за нею! От вона давай скидать з себе одежу. Що скине, то він ухопить і розірве; що скине, то він ухопить і розірве. Да вже як добігла до порога, тоді півень; ку-ку-ріку! кукуріку! Мертвець упав, а вона через день і вмерла. Синові тяжко, як мати по йому тужить; а матері весело лежать, як діти плачуть по їй."
2. Про те, як донька бачила мертву матір
Одна дівка прийшла до утрені; тільки дивиться — усе незнакомиї їй люди. Коли ж підійшла до неї хрищена мати покійниця, взяла за руку да й каже: „Утікай якомога, утікай звідси! а то як побачить тебе твоя рідна мати, то розірве на шматочки". Дівча чимдужч додому. Прибігла вже до хати, аж щось гуде, виє ззаду. Оглянеться — аж за нею женеться рідна мати. Дівка скинула з себе свитку — мати вхопила й розірвала, скинула з голови хустку, мати розорвала й хустку. Убігла дівка в хату да й упала без пам'яти. А мати зупинилась на порозі, завила страшно, повела по хаті очима та й зникла.
Про Мертвецький, чи навський Великдень є багато легенд-сказань, але в своїй основі вони мають близький зміст. Наведені вище ж є характерні, типові.
...„Великдень в малорускім повір'ї — Паска мерців, що відбувається, за одними, в світлий четвер, за другими — на перший неділі Великого посту. Тоді мерці служать уночі в церкві. Квітка-Основ'яненко побудував на цьому повір'ї оповідання: ".Мертвецький Великдень".
„Великий тиждень перед Великоднем присвячений культові померлих: особливо поминають померлих у живний четвер (страсний, великий), званий на Поділлі „Жильним Великоднем", а над Дніпром — ,,Мертвецьким Великоднем", коли померлі душі сходяться уночі до церкви на службу."
А. Свидницький у справі стародавніх легенд висловлюється так:
„У молитвах подолян є домішка уніятства (від Отця й Сина); до молитов належить Сон Богородиці й Бурлацький Отче наш.
У примітці А. Свидницький дає пояснення цього отче-нашу.
„Що ж стосується Священної історії, то подоляни мають її свою від створення світу до Р. X. і далі. Є думки навіть про майбутнє, зовсім не засновані на християнстві. Крім чисто релігійних легенд, є і побутові. Коли б їх зібрати, вони пролили б чимало світу на наше давноминуле життя, не занотоване історією. Легенди, що стосуються до Страсної неділі, такого значення не мають: це євангельські події, оздоблені народньою фантазією. Без сумніву, це було колись цільною будовою, але не було підтримане вихованням, мало-помалу затемнялось і тепер уявляє жалкі уламки, що показують ясно, оскільки недбайливе було духовенство в справі народньої освіти, а навіть релігійної. Ці оповідання не повинні знижувати й зменшувати честі нашого народу; не дивлячись на них, він суворо моральний."
Доцільно навести тут іще декілька легенд-оповідань біблійного змісту, створених народною фантазією навколо сумних євангельських подій Страсного тижня.
1. „Як шукали Христа згубити, то Він утік та й сховався, і найперше в ясла межи воли. Жиди так Його шукають, так шукають! А волики їдя собі пашу та все мордою пригортають схованця — вибира ніби, котре стебло — і все пригортають.
Виховався на цей раз Христос і поблагословив волів, щоб мало їли й ситі були.
На другий раз прийшлось ховатись. Куди тут? Вже жиди знають, що був межи волами... Взяв сховався межи коні. Та коні, сказано, худобина пажерлива, як почали їсти, то з'їли й те, чим Христос сам себе був накрив. То жиди й зобачили і взяли Христа. За це Бог прокляв коней, щоб їли цілий вік, і все голодні стояли". (Існує таке прислів'я: волові дай полови та жени поволі, а коневі вівса, та жени, як пса).
2. „Як привели Христа мучити, то наробили цвяхів 60 (гвіздків) зо всякої деревини, тільки з гиви — ні. Та котрий попробують забити під паність (ніготь), він так і зігнеться, наче з воску зліплений. Що тут робити? Чим тут мучити? Аж в голову заходя. Думали-думали та й порадились: затешім, кажуть, ще з гиви. Як той не полізе, то хто його зна, що вже й казати... Затесали із гиви, а він і пішов, як залізний. От і давай мучити Христа гивовими кілками. За це Бог і прокляв гиву, щоб червива була. Тим вона й червивіє так, що Бог закляв її червивіти доки світа та сонця".
3. „Відомо, що роблять горобцям за уявну (видуману) їх участь у справі умертвення Христа. Коли осліплять, „бідна пташина не летить, як видюща, куди носом: і знесеться вгору, скільки видно, складе крильця і пускається до землі, як камінець. Впаде й розіб'ється".
4. „Люди вірять, що варта, приставлена до гробу Господнього, і тепер стоїть на свойому місці. Вона складається з двох жидів і обидва вони живі, і „як місяць старий, то й вони старі-старезні, аж трусяться, а як місяць молодий, то й вони молоді, наче їм по двадцятому годочку". На питання: ,,Коли ви прийшли?" Вони відповідають: „Вчора"' — „А коли підете?" — „Взавтра".
„Так їм уже Бог дав, щоб жили до самого страшного суду".
Про Юду :
5. „Повішусь, думає собі, піду в пекло. А Христос, як буде визволяти людські душі, то й мою визволить. Прийшов до їдної деревини, перекинув мотуз, чи що, і тільки опустився, вона й гілля поспускала. Він до другої, і друга так: і третя так: аж до осичини прийшов, і завішався на осичині. Того-то хоць і тихо надворі, а на осичині все лист кивається, наче живий. Другі говорять, що він завішався на бузині й вона тому непридатна тепер до будівлі. Бузник вважається місцем перебування чорта."
Запорозький вірш про Юду :
„А сей Юда з того студа, звиродивий
макуха,
То синіє, то красніє, бо брат злого духа.
Вельми він зляк, аж міх закляк з грішми за
плечима.
За його гріх той клятий міх все перед очима.
В землю вкопав, щоб міх пропав, то окаменіла —
Посох і цвіт, і трави ніт — більш не зеленіла.
В воді рибу міх із глибу розпужав і раки, —
Вернув злий дух із води сух до Юди й паки.
Злую мару пік у жару, да не загорівся —
Вогонь потух, а цей злий дух в печі й не нагрівся.
Кріпко пошит, чортом підбит, що і не дереться:
З води, з печі вп'ять на плечі до Юди береться.
І з цим мішком ходить пішком у пеклі повсюду;
Пан повелів, шоб міх не тлів до страшного суду."
До аналізу окремих
моментів збереження звичаїв у великий четвер:
1. На всьому у великий четвер позначився первісний світогляд — КУЛЬТ ПОКІЙНИКІВ.
2. Первісні вірування, що покійники-мерці (мерлеці) навідують своїх рідних:
„Мерлець у народнім віруванні це той, якого душа після смерті тіла показується вночі, приходить додому, то знов разом із помершими іншими та помершими панотцями заходить у церкву на ,,відправи", і всі разом приходять із тілом і одежою так, „як лежали на лаві".
3. Страсна вечеря, як традиційна, з вірою, що разом з покійниками вечеряють;
4. „Обрядове вогнище", очисні вогні, що походять з часів первісних вірувань;
5. Свічки страсні, як символ очисних вогнів; „громничні" свічки — вияв анімістичного світогляду, як засіб первісного чарування;
6. Трійця з її оздобою-квітами — була тисячоліття назад перед прийняттям християнства; в християнстві прибрала іншої символіки;
7. Віра, що душі покійників можуть ходити лише по заході сонця, а тому й нічна служба, нічна вечеря, нічні очисні вогні, що приносяться у хату;
8. Очищення хати й всього господарства вогнями — обходження всього господарства з запаленою трійцею, чи страсною свічкою та випалювання хрестів над дверима та на сволоку;
9. Дзвони та торохтіння спеціальними тарахкалами є наслідок стародавнього вірування, що лихі сили бояться крику, дзвонів — і їх цим відганяли;
10. Вірування, що в страсну ніч ніхто нікуди не може виходити, бо по селу й всюди в ту ніч блукають душі померлих; а душі є прихильні, але є шкідливі й небезпечні, — це душі самогубців;
11. Звичай не поратись біля землі, починаючи з страсного четверга, щоб не присипати землею душі, що виходить із землі саме в ті останні три дні перед Великим днем;
12. У вогнях великого
четверга та в свічках чітко позначився соняшний
цикл, культ сонця та вогню.