10. ВЕРБА — ВЕРБНА НЕДІЛЯ – Вербниця
Верба в далекому
історичному
Символіка верби
Художні образи верби
„Не я б'ю, верба б'є:
За тиждень Великдень.
Будь здоровий, як вода;
Будь багатий, як земля..."
Великдень — ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ — ця тисячолітня назва існує до нашого сьогодні; тепер ця назва визначає християнське величне свято Воскресення Ісуса Христа. Між іншим, слово-назва ВЕЛИКДЕНЬ існує лише в українців та білорусів; у Польщі Wielkanoe, у росіян — Пасха.
З цілковитою певністю можна сказати, що весняне свято існувало вже у слов'ян-поганців (язичників) і тільки потім з ним збіглося свято Християнської Церкви.
Первісне Великдень — це було свято весняного сонця і природи, що відживала, відроджувалась після довгого зимового сну.
Тепер Великдень починається після Великого посту, з Вербної неділі, коли в церкві на утрені освячують і роздають гілки верби (лози).
Такі, скажімо, акти, як уживання новорозвиненої галузі (верба вербної християнської суботи — далеко старша, розуміється, від християнства).
Дерево-верба мало й має велике значення серед українського народу з предковічних часів. Верба, певно, була в давнину тотемом українського, а може й всеслов'янського народу; цебто, священним деревом, і має до цього часу численну символіку.
Верба відома з передтисячоліть і спогадується в Біблії. У Книзі Левіт XXIII, 40: Псалтир СХХХVІ, 2; Книга Ієзекіля XVII, 5, та ще в інших багатьох місцях. Вавилонська верба спогадується в псалмі 136: „На вербах посередині його (Вавилону) повісили ми наші арфи..." Правда, на берегах Тигру й Єфрату верба не росте, а спогадані „вербіє" — це мабуть рід тополі, що там численно росте.
Верба має велике значення в народніх повір'ях. Ще до прийняття християнства вербові гілки мали у слов'ян релігійне значення, — можливо тому, що прутики-гілки верби перші оживають-розвиваються і дають пушисті-мохнаті котики. З вербовими гілками-прутиками пов'язані дуже стародавні звичаї та повір'я. Вони вважаються цілющим засобом проти багатьох недуг: хто проковтне кілька котиків, той забезпечить себе від лихоманки та горлової хвороби протягом року. Існували вірування, що свячена вербова гілка, кинута проти вітру — відводить бурю-громовицю, а кинута в полум'я пожежі зменшує руїницьку силу вогню.
Вербна неділя —Вербниця
Верба прийнята, як символ, в християнстві. Ім'ям верби названа 6-та неділя Великого посту та 7-й тиждень цього ж посту, перед Великоднем — „Вербна неділя", „Вербний тиждень". Назва неділі одержана від спогадів, коли юдейський народ з гілками фінікової пальми, що носить назву „єрусалимської верби — іви", — зустрічав Ісуса Христа за шість днів до хресної смерти (Івана XII, 12, 13). На спогад цієї земної події Спасителя й названо 6-ту неділю Великого посту „Вербною", або „Вербницею".
На утрені (в містах України в суботу вечером, а по селах — у неділю вранці) в церквах освячується верба й роздається християнам. До верби приліплювали свічечки, світили їх і всю службу Божу стояли в церкві з вербовими гілками в руках.
По службі Божій розходились вірні по домах з гілками свяченої верби. З дуже давніх часів зберігся звичай, що один одного при зустрічі злегка пацає вербою з виговорюванням такої формули:
„Не я б'ю, верба б'є:
За тиждень Великдень!
Будь здоровий, як вода,
Будь багатий, як земля!"
Або:
,,Не я б'ю, верба б'є:
За тиждень Великдень!
Не вмирай, не вмирай,
Великодня дожидай!"
Або:
„Не я б'ю, верба б'є,
За тиждень Великдень!
Недалечке — червоне яєчко!"
Були й інші численні редакції цієї формули, але зміст їх однаковий. На Поділлі, Київщині та в Галичині (в останній свячену вербу звуть „шуткою"), а на Поділлі (Камянеччина) — лозою, — вживають таку формулу:
„Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля."
Пояснення, чому ця тисячолітня традиція бити вербою з приговорюванням відповідних формул зберіглася, та й зберігається в українськім суспільстві всюди, — дає проф. Є. Онацький.
,,Бити свяченою галузкою верби, що її в Галичині та Буковині звуть „шуткою" — звичай ще дохристиянський: він має на меті передати тому, кого б'ють, творчої розбудженої енергії та здоров'я."
З непам'ятних часів верба мала велике, а навіть глибоке значення у наших прапрадідів.
Дослідники кажуть, що верба мала особливе значення в далекому минулому в усіх слов'ян. Наші пращури, анти, ще з IV ст., в часах Великого переселення народів, оспівали вербу в своїх колядах, веснянках, купальських піснях тощо. (Коляди, веснянки, купальські пісні, за дослідами науковців, — походять з антських часів — ІV-VІ сторіччя). З тих уламків, що до нас дійшли про вербу, ми з певністю можемо сказати, що дійсно верба була й є на сьогодні улюбленим українським деревом, що вважалось колись чародійним, романтичним, святим, тому й має таку численну символіку в минулому й сучасному:
1. Вербою б'ють, щоб здорові, веселі та багаті були; дітей, щоб сильні були, добре росли та сприйняли життєву силу весни;
2. Вербу святять у християнській церкві;
3. Вербу кладуть після свячення за образи, щоб охороняла хату від лихих сил;
4. Вербу садять на городі, коли принесуть з церкви на щастя молоді: коли верба прийметься — дівчина вийде заміж, а хлопець одружиться і будуть здорові;
5. Вербою на Юра виганяють худобу в поле, вперше на пасовисько, злегка торкаючись нею худоби, щоб здорова була, плідна, щоб у тілі була;
6. Вербою в давнину відводили грозові тучі — кивали свяченою вербою в бік хмар і відводили громи та град;
7. Вербу кидали в пожежу, чим зменшували, за їх віруванням, велику руїнницьку силу вогню;
8. Вербові котики, свячені, кидали в кашу, їли ту кашу в повній вірі, що через ті котики-базьки передасться людям сила весняної енергії на цілий рік;
9. З освяченою вербою, після повернення з церкви, господарі обходили бджільники, щоб бджоли роїлись; обходили обори та стайні й кошари, щоб худібка була здорова, плідна, щоб корови давали багато молока;
10. Ковтали котики ще по дорозі з церкви, щоб не було лихоманки, щоб горло не боліло;
11. Обсаджували криниці вербами, щоб забезпечити воду від лихих сил, щоб вода була „пригожа та здорова";
12. Обсаджували копанки-калабані, в яких прали своє шмаття-білизну, щоб уберегтися від хвороб, щоб вода очищалася;
13. Сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски;
14. У багатьох місцевостях клали покійникові в домовину кусник свяченої верби;
15. У Лятичівському повіті, коли господар виїжджав у поле сіяти — брав 2-3 котики-базьки й запорпував серед ниви під час посіву, щоб скоро хліб проростав;
16. Свячену вербу клали в домовину бабі-повитусі, щоб мала чим відганяти потерчат.
Численні повір'я, численна символіка верби — збереглися частково й до цього часу.
Художні образи верби — в
піснях, сказаннях, прислів'ях
Неможливо в кількох рядках переказати про всю народню творчість про вербу, що є в нашій багатющій народній скарбниці створеній протягом тисячоліть.
Зупинимось лише на кількох творах. Видно, в давнину, поруч чарівного калиново-кленового та НЕБЕСНОГО мосту — існував для молоді й чарівний вербовий міст. Відома в'еснянка-гаївка ВЕРБОВА ДОЩЕЧКА є не що інше, як далекий відгук того мосту:
„Вербовая дощечка лежала,
лежала,
По ній ми дівонька бігала, бігала,
На оба бочейки взирала, взирала,
Та відкіля вітройко повійне, повійне,
Відтіля миленький приїде, приїде...
Другий варіант:
Вербовая
дощечка, дощечка,
Ходить по ній Насточка, Насточка.
На всі боки леліє, леліє,
Відкіль милий приїде, приїде...
Отже, ВЕРБОВАЯ ДОЩЕЧКА — це той чарівний міст, по якому милий прибуде, а принесе його інша сила — „вітройко". Тут ми вбачаємо магічні дії дівчини заглянути в своє майбутнє, причарувати й викликати милого, доброго, ласкавого, ніжного мужа, люб'ячого батька, дбайливого господаря. Ця веснянка просякнута анімістичним світоглядом і цілковитою вірою в чарівний вербовий міст, міст кохання, любові, одруження... Тут віра в силу природи, що природа — вода, вітер і вербовий міст — з'єднають долю дівчини, пришлють їй милого. Потебня вважає, що вербова дощечка заступає кладку, чи міст, що по ньому дівчина символічно переходить від дівочого життя до життя родинного.
Потебня здогадується, також, що в основі цього значення — міст — лежить ще давніше, міфологічне значення неба, що по ньому ходить сонце.
Верба широко виспівана як у стародавніх, так і в пізніших піснях, а головне, символічно порівняна та поєднана з дівчиною, з її думами-мріями, з її журбою, красою, з її глибоким чуттям, тугою, надією, а інколи й розлукою...
Деякі мотиви в піснях про вербу:
Відображення туги дівочої; її важка доля:
„На городі верба рясна...
Там стояла дівка красна.
Хорошая та вродлива,
Її доля нещаслива..."
Туга за милим:
„В кінці греблі шумлять
верби,
Що я насадила...
Нема того козаченька,
Що я полюбила..."
Розлука з милим:
„Висока верба, тонка галузка
Зелений лист пускає;
Велика люба, тяжка розлука
Серденько уриває..."
Лиха доля:
,,Ой, вербо, вербо,
Де ти росла,
Що твоє листячко
Вода знесла?
Ой знесла, знесла
Тиха вода...
А я молода,
Як ягода.
А я молода,
Як ягода,
Не піду заміж
За рік, за два.
А піду заміж
Аж за п'ятого,
За того п'яницю
Проклятого..."
Суджена доля парубоча:
„Не стій, вербо, над водою,
Рано-рано!
Не стій, вербо, над водою,
Та ранесенько!
Розвий, вербо, сімсот квіток,
Рано-рано!
Розвий, вербо, сімсот квіток,
Та ранесенько!
Що всім хлопцям по квітонці,
Рано-рано!
Що всім хлопцям по квітонці,
Та ранесенько!
Тільки Грицеві нема квітки,
Рано-рано!
Бо Грицева квітка,
То Гануся дівка.
Молодеча вибуялість:
„Ой під вербою, під зеленою, добрий
вечір!
Стояла рада, хлопців громада, добрий вечір!.."
Про долю вдовиної дочки:
„Стоїть верба над водою, хитає
собою,
Ей, хто візьме дівча вдови, зостанеть бідою..."
ВЕРБА — улюблене дерево українських народніх пісень, в яких воно виступає з незвичайно багатою символікою. Як ідеалізоване дерево, воно вкрите „золотою корою" і має силу розвинути сімсот квіток, себто віток, що символізують численний рід:
"(А у нашого господаря) Золота верба,
А на тій вербі золота кора,
А на тій вербі рожеві квіти.
Ой то не верба — Йванкова жена,
Ой то не квіти —- то Йванкові діти..."
Це так у коляді, а ось у весільній пісні:
"Да стоїть верба не рік, не два.
Не стій, вербо, розвивайся,
Розвий собі сімсот квіток,
Сімсот квіток і чотири;
Всім боярам по квіточці.
Усім дружкам по квіточці:
Андрієчку нема квітки —
Андрієчку квітка —
Марусенька дівка..."
Символізує верба рід і в замовляннях, де сімсот коренів мають те саме значення, що й сімсот квіток: „Під сонцем, під жорстоким, і під лісом під чорним, під високим, там стоїть верба; під тією вербою сімсот коренів, а на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цариця Ханиця...
В цьому замовлянні верба виступає як символ предвічного всесвітнього дерева, що служить житлом для істот, які мають „силу на весь світ."
Зрештою, як указував Дикарев, верба в замовляннях зустрічається далеко рідше від дуба, другого ідеального дерева української народної творчости, бо верба належить царству світла, сонця, а дуб — темряви, ночі.
Від символізації верби, як ідеального дерева та поетичного образу всього роду, народна символіка переходить до верби, як символу матері та замужньої жінки, як то ми вже бачили в колядці про „Золоту вербу": „Ой то не верба — Йванова жена..." Ось ще один приклад, де верба — замужня жінка, та ще й зажурена:
"Ой, ти вербо кудрявая, хто тобі кудрі повив?
Повила мені суха лоза, бистра вода, що хвилю б'є...
Кажуть люди — мій муж не п'є:
Як світає — до коршми йде;
Як смеркає — із коршми йде..."
Виступає верба й як символ зажуреної дівчини. Обвислі віти віддають образ суму:
"Ісхилилась верба з верха до кореня,
Схилилась Марися через стіл до матінки:
На стіл головоньку клонить,
Під стіл слізоньки ронить..."
Складну символіку верби-дівчини знаходимо в іншій пісні:
"Ой, не стій, вербо, над водою,
Не пускай гілля по Дунаю,
Ой Дунай — море розливає,
І день і ніч прибуває
Та з верби корінь підмиває,
Із верху вершок усихає.
Ой, стань собі, вербо, на риночку
У хрещатому барвіночку,
У запашному васильочку..."
Щоб зрозуміти цю символіку, треба пам'ятати, що стояти, чи ходити, над водою — значить залицятися, любити; пускати гілля — розвиватися — виходити заміж; розлив — горе; сохнути — підупадати (тут асоціація з сухотами); ходити в барвіночку та в васильочку, себто в вінку — бути дівчиною), — отже, в цій пісні в дуже гарній символічній формі висловлено дівчині пораду не виходити заміж, бо те замужество принесе горе й хворобу, а залишитися далі в вінку дівчиною.
Зустрічається символіка верби-дівчини і без забарвлення сумом:
"Стоїть верба над водою,
Розпустила гілля,—
Убирайся, дівчинонько,
Днесь твоє весілля..."
Те саме бачимо й у приповідках:
„Дівчина, як верба: де посадиш, там прийметься", — бо дівчина, виходячи заміж, переходить в іншу родину й там зникає.
Проте служить верба й символом суму взагалі:
"Висока верба, висока верба
Широкий лист пускає,
Велика любов, тяжка розлука —
Серденько зниває..."
Як символ суму, вербу садять на могилках: „До весняного Миколи не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте", — себто, він захворіє, помре, його поховають, а на його гробі посадять вербу, — все це символічно висловлено в двох словах. На Буковині до труни кладуть вербові прутики, на які звичайно й лягає тіло покійника.
Від символізації верби, як ідеального споконвічного дерева, що на ньому перебувають надприродні істоти, український народ переходить до уявлення верби, як неба, що тримає на собі сонце:
"Ой, вербо, вербо, вербице,
Чого на море нависла?
Під тую вербу стежечка,
Туди ішла дівочка
Да несла золото в приполі,
Да розсипала на морі..."
Потебня вказав на паралелі цієї пісні в латинських піснях, де „сонце плете віночок, сидячи на вербі"... Коли діти просять у піст скоромного, їм відповідають: „Бозя на вербу взяла", а іноді: „Бозя на небо взяла".
Поширена була й приповідка: „Були на масниці вареники, да в піст на вербу повтікали."
Казали також, що дітей знаходять „на вербі".
Іноді верба символізує небо, що тримає на собі сонце, як от у загадці: „Стоїть верба — посеред села, розпустила гілля на все Поділля."
Український народ не міг не помітити, що верба дуже швидко росте, і використав це в своїх магічних обрядах. Так, баба, скупавши породілю, клала в воду галузки верби, мила в тій воді руки собі й поліжниці, примовляючи: „Як верба росте швидко, щоб так і дитина росла швиденько".
На Буковині діти їли свячену вербу (себто базьки з верби) — „щоб рости скоро, як верба." У Галичині казали: „Щоб волосся у дівчини росло швидко, треба й острижене волосся класти в розсоху вербу".
Верба не дає жодного плоду. Тому вона стала символом неплідності. „Грушки на вербі" — це небувальщина, вигадка. „У нього на вербі грушки ростуть", — кажуть про людину, що оповідає неймовірні речі. Сюди ж відноситься й приповідка: „Гарбуза наїсися, на вербу подивися, то зараз і знову будеш голодний." Проте, „ховатися під вербами", що дають добрий, але небезпечний захисток, значить вести розпусне життя. Тому верба робиться і символом небезпечного, чи незаконного кохання. Тому й Шевченко писав: „Не стояла б до півночі з милим під вербою..."
„Суха верба" — місце побуту нечистого, загалом — нечисте місце, бо трудно вербі — хіба з допомогою нечистого — всохнути. Тому в Галичині кажуть: „Дві речі Бог дав бідним — картоплю та вербу", бо верба, що росте по всіх усюдах, дає бідному паливо. Смерть верби — втручання нечистого, тому й кажуть: „Відчепися від мене, а чепися сухої верби", себто, властиво: „Іди до чорта!" „Іди до біса!"
Зате свячена верба — охорона від нечистої сили. Святять її в вербну суботу, а потім частину бережуть у хаті, під образами, на всякий випадок, а також, як писав проф. Сумцов — ,,від відьом"; частину ж садять на городі: хто посвячену вербу має, ним самим посаджену, той при кінці віку може на ній спастися: ото, як стануть ганятися за ним різні демони, щоб повернути його на свою власть, так він на неї влізе й сидітиме, й його ніхто не може чіпнути...
Дівчата на виданні, посадивши свячену вербу, дуже її пильнують: якщо верба прийметься, дівчина ще того року віддасться.
В українськім фолкльорі є численні й цікаві легенди про вербу, про її чарівні властивості, про її чудодійну силу, цілющі та надприродні властивості захищати людину від лихих сил, зупиняти навіть стихійні лиха, що можуть пошкодити людині; властивості верби найголовніші — це ті, що на вербі оселюються духи-душі покійників, які, за стародавніми віруваннями наших пращурів, оселялися та й жили в лісі. Тому ліс у давнину був у дуже великій пошані в наших пращурів, та й у численних народів світу були священні гаї. А так як верба раніше всіх дерев розвивається, то й перша пошана на весні припадає на її честь разом з пошаною душ-духів покійників. Згадаємо свято „Гонити Шуляка", „Оборювання села" в часі великого помірку (холери, чуми тощо), хресні ходи на ниви, освячення криниць та інше — усе це діялось із свяченою вербою, бо на ній душі покійників, бо на ній добрі духи й вони оберігали людей, вони відганяли лихі сили.