ВЕСНА — ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ

Вступ

     Найрадісніша, найцікавіша, творча, життєдайна, мирна пора року в Україні, та, правда, й в усіх народів світу — це весна. Самий цікавий цикл святкувань, починаючи з сивої давнини від наших далеких пращурів (прапрадідів) і до наших днів, зберігається, хоч не в повній, то значній творчій і високій красі — це весняні звичаї цього циклу, це відголос того далекого господарського року, соняшного кола, — його започаткування, що носило назву ВЕЛИКОГО ДНЯ, пізніше — Великодня. Ці тисячолітні звичаї та назва залишились і після прийняття християнства, дійшли й до нашого часу. В уяві наших пращурів це свято, правдивіше — система весняних свят, вважалось, як цілковита перемога весни-літа над зимою (в давнину розрізняли лише літо й зиму), перемога життя над мертвотою. Великий день вважався „найбільшим днем" у році (весняним рівноденням), „коли й сонце не заходило". В цей день усе живе й неживе, оживає... Живе земля, живе вода, живе повітря, живуть покійники, живе небо-сонце. Навіть сонце в цей день „не заходить", а вранці „грає", тішиться... Тішиться й радіє Великому дню вся природа, від найменшого жучка — „Грай жучку, грай чорний, грай, бо в нас такий край..." Тішиться й нежива природа, й вода й земля: „Гей, мати, весна красна, весна красна, зілля зелененьке..." „Розлилися води на чотири броди!..." І ліс — „А в нашого Шума зеленая шуба..." І риба має творчу й велику силу весною, бо навіть „хвостом лід розбиває..." А птиці, вісники неба-сонця та родителів-прародителів, — співають від матінки-землі й до високого неба, починаючи від соловейка, ластівоньки, жайворонка, перепілочки, зозулі, й до лелеки та курей-гусей — всі співають хвалу сонцю, хвалу життю, хвалу Великодню! Великий день — це день вселюдської любови, кохання — надії на одруження, день надії урожаю, добра, здоров'я, повного радісного й щасливого життя. Все, що живе під сонцем, від найменшої комашки й до вінця природи, людини, — все й всі співають хвалу весні, хвалу сонцю й Великому дню!

     Наші пращури, як люди ранньої передісторичної культури, уявляли весну в образі краси й юності — в образі молодої дівчини та в образі ластівоньки, що й приносила з собою весну. Взагалі, тисячі літ тому пращури наші антропоморфізували природу, всі її явища. Весну уявляли в образі молодої гарної дівчини, богині кохання, любови та одруження — Лади; весняний ласкаючий вітерець був в уявленні пращурів — леґенем - юнаком, хлопцем, то „сірим-білим білозорчиком", що лине по Дунайчику, то жайворонком, то соловейком.

     Не дивно, що в наших далеких пращурів була довгі віки, а краще сказати — тисячоліття така глибока віра в сили природи — анімістичний світогляд... Та й нам, у ХІХ-ХХ ст. весна ввижалася, як втілення-символ воскресення, народження, любови, доброти, ласки й радости життя, надії. Відроджується після довгої зимової сплячки природа, тануть сніги, оживає вода, журчать-шумлять струмки, розливаються ріки... Починають оживати й зеленіти ліси, що до того часу були мертві, голі... Зашуміли поля, ліси, гаї, луки, очерети на ріках, озерах, ставах, розлилися-залунали голоси різноманітного птаства, загули-зажужали жуки; ожили жаби й своїм різноманітним, але ритмічним концертом наповнюють повітря у вечірній час — усе ожило... Підо впливом цієї чудодійної пори ожило й заспівало село...

     Заметушились господарі у весняній порі, зняли галас діти, пожвавішала молодь — дівчата й хлопці; навіть старенькі бабусі-дідусі — й ці, опираючись на ковіньки, вийшли на призьбу погрітися на сонечку... Загула й приручена муха — бджола. Повітря чисте, благодійне, зрідка теплий дрібний весняний дощик, про який співається в тисячолітній коляді: „Як зійду я три рази в маю, то зрадується мені жито-пшениця, жито-пшениця — всіляке зело..."

     У весняну пору з'являється в людини творчий дух, натхнення до праці, до життя, — у молоді до кохання, до одруження. Не дарма з віків утворилось побажання в українського народу: „Будь весела, як весна, багата, як земля, здорова, як вода!" Радіє все весні: радіє звір у лісі, птиця в повітрі, риба в воді, людина в мріях-надіях!

     Хто ж натхненник цієї радости, хто посилає благодійне тепло? — Сонце! Ось чому Сонце-Сварог і стало в далекі доісторичні часи первісної культури Даждьбогом!

     Сонце на небі! Небо було святістю! З неба падає дрібен життєдайний дощ; з неба вночі сяє місяць — „Як зійду я пізно звечора, то зрадується мені гість у дорозі!" Все це, взяте разом, утворило наші традиційні святкування, пов'язані з Сонцем (соняшною системою — колом).

     За анімістичним світоглядом природа жива, має душу, життєдайне сонце оживляє весною все, то чому ж не оживуть, не воскреснуть весною й ті родителі-прародителі, що відійшли у вирій? Адже птиці, що на зиму відлітають до сонця, у соняшний край, вирій, прилітають до нас на весні, повертаються, а душі родителів також відлетіли у вирій, то й вони повертаються. Правда, віра в духи-душі покійників, культ покійників, був раніш, перед анімістичним світоглядом, але як перший, так і другий злилися з християнським світоглядом. Це є природньо, а навіть логічно й дуже добре, бо при цьому зберіглася прадідівська стародавня висока культура, що є славою і честю української нації, та що підтверджує кількатисячорічне життя нашої нації. Чи затримання нашої стародавньої, передхристиянської культури, тих звичаїв, суперечить християнському світоглядові? Без сумніву — ні! Звичаї християнізовано, а декотрі вірування приймаються, як пережитки давнього світогляду — культу покійників та анімістичного. Така ж пошана покійників і віра в позагробове життя; така ж віра в небо; така ж віра у добрі сили (Бога, святих, анголів); і в лихі сили — віра в існування чорта чи дідька й др. Такі ж чесноти, які були в давнину, шануються і у нас: любов, висока доброта, допомога вдовам, сиротам, бідним; прощання кривд; працьовитість; прагнення до кращого життя; співчування в біді іншим; принципи й етика родинного життя, прагнення до удосконалення і т. д. Скажімо, такі святкування з дохристиянських часів як Багата Кутя, Кутя голодна, Водохрищі, Новий Рік, щедрівки, коляди, великодні розговіни, свячення паски, веснянки-гаївки, Іван Купало, Андрій, весільні, родинні та похоронні звичаї — все це зберіглося, хоч далеко не в повній мірі, а з деяких звичаїв зберіглися лише окремі фрагменти... Але все спогадане вже освячене віками, є нашими рідними звичаями, сьогодні християнізувалось і є документом і славою високої культури НАШИХ ПРАПРЕДКІВ, нашої історії... Коли глибоко проаналізувати нашу стародавню культуру, наші вірування і віру, то ми прийдемо до переконання, що нашу стародавню віру не можна вважати за поганську, то була віра в сили природи, у вищі творчі сили неба. В наших пращурів була віра, що духи-душі „снують" лише по заході сонця — і до цього часу ми дуже урочисті свята, як Великдень та Кутя — розговіни та свята Вечеря і Новий рік — проводимо по заході та до сходу сонця.

     Углиблюючись у зміст наших коляд, щедрівок, веснянок-гаївок — скільки ми там знайдемо цікавого, правдивого й глибоко історичного! Філософія життя, космічні питання; народження, життя й смерти людини; постання світу і т. д. Бачимо, що ці питання і на сьогодні свіжі, цікаві й далеко не всі розв'язані...

     Крім цього, завдяки звичаям та фолкльору, ми маємо щасливу нагоду пізнати далеке минуле наших пращурів: їх буття; їх інтереси життьові, прагнення, ідеали; їх психологію; їх чуття, розуміння природи; їх звички; їх розумовий розвиток; їх національну специфіку; їх вірування; їх історію; історичні епохи.

     „При вивченні української народної творчості треба мати на увазі те, що вихідним етапом розвитку культури українського народу, як і інших східно-слов'янських народів — російського і білоруського, — була культура Київської Русі."

     Щоб підтвердити сказане, гляньмо лише побічним оком, бодай на маленьку частку наших звичаїв та фолкльору, на декілька стародавніх веснянок-гаївок і це дасть нам нагоду зрозуміти, відчути й уявити собі те далеке передісторичне життя наших пращурів, їх вибуялі святкування, зустрічі та привітання весни-літа.

     Углиблюючись у наші веснянки-гаївки, ми мусимо пригадати, що вони створені біля ІV-VІ ст. (а може й раніш), нашими прапращурами антами.

     Свята в ту далеку давнину, в добі родового та родово-племінного побуту проводились зрілою молоддю та людьми середнього віку в гаях, лісах, на луках — над водою. Вибуяло проводила молодь синкретичні гри (хороводи, танці, співи, дії-рухи — все разом поєднане). Під час цих святкувань проходив підбор пари — одруження способом поривання, чи умикання.

     Такі гри-веснянки, грища, проводились гуртом молоді й мали магічне, чарівне спрямовання — це безмежна хвала сонцю-весні, це молитовний акт прихилення до себе добрих сил і відхилення лихих; це благання здійснити всі мрії, бажання.

„Ой ти, Сонечко, засвіти, засвіти,
Землю-матінку пригорни, пригорни..."

      В ті далекі часи наші пращури намагалися підняти завісу над таємницями природи, заглиблювалися в філософічні питання: народження, життя й смерти; намагалися зрозуміти космічні закони вічности — щоденну зміну дня ніччю; зміну зими літом; дошукувались альфи й омеги — початку й кінця...

    Ці думки й шукання виспівані й виражені в хороводі „Кривий танець":

„Я кривого танця,
Та не вивести кінця...
Треба його та виводити,
Кінця йому та находити...
То вгору, то вдолину,
То в рожу, то в калину..."

     Не менш цікаво подано в веснянці „Подоляночка" образ землі, що пробуджується весною:

„Ой устань, ой устань, Подоляночко!
Ой устань, ой устань, красна дівочко!"

     У веснянці: „А ми просо сіяли..." подано образ просічної системи, господарювання в часи родового ладу та взаємини родів на тлі опанування нової території.

     Близька змістом до цієї веснянки — веснянка „Горобчику-шпачку" — чаклування доброго врожаю, процес посіву, обробітку, збирання та вживання маку.

     Досить оригінальна веснянка — чарування скорого росту й урожаю, „Огірочки" та „Горошок".

     Веснянка „Царенко" подає образ тодішнього одруження — пірвання, умикання; прагнення любові, кохання, родинного життя.

     Образ весни поданий в численних веснянках — „Зелений шум" — ліс, „Жучок", „Розлилися води на чотири броди"; „Перепілонька" і др.

     Веснянки-гаївки творилися протягом історії, тому й відбивають, відображують історичні періоди (пізніші) — і княжу добу, і походи, збори у похід тощо.

     Але ми не уявляємо, що то були все окремі свята як „Колодка", „Вербний" чи „Білий тиждень", „Мертвецький Великдень", „Великдень" та інші численні дні, — то була суцільна система зустрічі й хвали сонцю-весні; всі звичаї, дії, фолкльор, розговіни, писанка, — все це тісно між собою пов'язане, має одне цілеспрямовання і становило в давнину певну систему, як, наприклад:

     Писанка „Безконечник" відображає те, що відображає веснянка „Кривий танець"; писанка „Небесні ворота" — відображає те, що відображає веснянка „Воротар"; писанки „Жучок", „Сосонка", „Чадо" — зображають образ весни, що подано в численних веснянках, і т. д. На жаль, не все можна встановити з того, що було в сиву давнину. Дуже багато втрачено, забуто, змінено, нашаровано, що й не все нам на сьогодні зрозуміле... Ми недооцінюємо цих дорогоцінних творів нашого народу, наших старовинних пісень  як коляди, щедрівки, купальські, веснянки-гаївки, весільні, христинні, родинні та інші.

     ...„Пісні народні, як музичні організми, зовсім не твори окремих музично-творчих талантів, а твори цілого народу, і всім складом вони дуже далекі від музики штучної, скомпонованої внаслідок свідомого наслідування зразків, внаслідок школи, науки, рутини і рефлексії. Це квіти даного грунту, що з'явились на світ ніби сами собою, виросли в усьому блиску, без найменшої гадки про авторство, компонування, і, отже, мало схожі на парникові тепличні продукти ученої композиторської діяльності.

     Тому в них найяскравіше виступає наївність творчости і та (за влучним висловом Гоголя в „Мертвих душах") висока мудрість простоти — головна краса й головна таємниця кожного художнього твору.

     Як лілея у своєму пишному невинно-чистому уборі затьмарює блиск парчі й самоцвітів, так народна музика (пісня) саме своєю дитячою простодушністю в тисячі разів багатша й сильніша, ніж усі хитрощі шкільної премудрості, що її проповідують педанти в консерваторіях та музичних академіях".

     Демократична критика XIX ст., за нашим фолкльором та звичаями, так розцінювала нашу націю, український народ:

     „Коли є племена, які можуть до себе приваблювати симпатії більше, ніж інші племена, то саме малороси — одно з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності та тонкого розуму, м'якість вдачі в родинному житті, поетична задумливість характеру — непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї — все поєднується в цьому народі, щоб чарувати вас... А їх становище! Це плем'я переважно — плем'я селян, доля яких важка, їх патріотизм чистий від помислу про поневолення інших, вони бажають лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі; ніяке інше плем'я не хочуть вони підкоряти собі чи кривдити. Не можна не співчувати їм...".

     Поминемо вислови „плем'я", „малороси", а сприймемо загальний зміст.

     До цього треба додати незаперечну істину: існують звичаї — існує мова, існує нація. Втрачені звичаї, втрачається і мова — нація не існує.

     Усі наші звичаї, а з ними пов'язаний фолкльор (пісні, казки, легенди, передання, прислів'я та приказки); усі наші святкування, стародавні традиції, — усе це оповито тисячолітньою святою романтикою, любов'ю віків і тисячоліть, виявом вийнятково високої культури, — є нашими дорогоцінними скарбами, нашою славою, честю, нашою праісторією.

ВЕСНА

     „Весна в слов'янській міфології має подвійне значення: як персоніфікація явищ природи, що відбуваються після зимових морозів, що сковують землю та сніговіїв, і як час, коли відбувається ціла низка свят-урочистостей на честь теплого сонечка, що знову народилось. Не тільки український народ, але й весь світ, зокрема, поети й мистці, уявляли весну красунею дівчиною (зрідка — юнаком), яка зачаровує всіх своєю красою, всіх обділяє багатими дарами. В Білорусії весну уявляють в образі молодої дівчини, яку називають ЛЯЛЯ. На святі, що їй присвячено, її репрезентує найкраща в селі дівчина, яку одягають у білі шати; перев'язує вона шию, руки й стан свіжою зеленню, а на голову кладе вінок з весняних свіжих квітів. У одній польській казці весна персоніфікується в образі молодого царевича, який мусить виїхати в далеку подорож і залишити дома молоду дружину. Бажаючи хоч частково зменшити тугу своєї дружини, він бере в кишені різне насіння і потім кидає його за спину; з нього миттю виростають зелені дерева, злаки, квіти, які однак усі пропали, коли нещастя спіткало царевича, цебто, коли закінчився теплий час, весна-літо і настала осінь.

     Так як уже в грудні сонце повертає на весну, починають збільшуватись дні, то вже різдвяні свята чи коляди треба вважати святом на честь весни. Народ образно уявляє боротьбу весняного сонця з зимовим змієм Кощеєм і другими чудовищами, і коляда — це урочистість-свято першої перемоги. Не дивлячись на це, боротьба ще продовжується: змій, заспокоївшись від першої невдачі, збирається з силами й б'є стужами нещасну землю; але врешті весна святкує свою перемогу: на землі з'являється перша зелень і нове життя. Тоді й люди святкують цю щасливу подію. В березні місяці з сіл виганяють зиму - „Морену" й вітають „новий май" — нову весну. В квітні, напередодні свята Юрія, святкують в Білорусії свято Лялі, що й назву носить — ляльник. Тоді дівчина, що зображує собою Лялю-весну, нарядившись у білі шати, разом зі своїми подругами йде в поле, сідає на дерні; біля неї ставляють різні харчі, наприклад: хліб, молоко, масло, сир, сметану, яйця і кладуть зелені вінки. Дівчата беруться за руки й водять навколо неї хоровод, співають веснянки й звертаються до неї з проханням про добрий урожай. Ляля частує їх приготовленою їжею і роздає їм вінки, які разом з зеленим нарядом Лялі зберігають до наступної весни. Про Лялю існує приповідка: „Пригожа, як Ляля" — це підтверджує, яке глибоке й високе враження робила весна на всіх.

     Роль, яку відіграє св. Юрій в Україні, можна пояснити тими ж особливостями (причиною), за якими стародавнього Волоса замінив св. Власій, та імена декотрих поганських божеств, що закінчувалися на „вит" — св. Вит; св. Юрій напевно заміняє (змінив) собою стародавнього Яра, Ярила, Яровита. Другим великим весняним святом є Великдень (Пасха), причім, відчуваються ще в сильній мірі стародавні поганські традиції-звичаї. Напевно спочатку було тільки одне велике, головне весняне свято, але під кінець, під впливом християнства, з цих свят виділились мало-помалу ті звичаї, яких не можна було пов'язати (поєднати) з християнською традицією. Так і обряд Лялі в Білорусії (в Україні також) виділився в самостійне дівоче свято-звичай. Великдень і ляльник — це свята цілком весняні, присвячені молодому сонцю, як на Купала — літнє свято на честь сонця. До весняних свят належить ще й московське свято Овсеня та литовське — Усеня.

     „ВЕСНА — пора року від 21 березня до 21 червня, коли природа збуджується від зимового сну й готується до нового життя, до плідної творчости, — пора молодого кохання та парування. Від найдавніших часів прихід весни супроводився в народі різними обрядами, що мали сприяти тому збудженню сил природи. З поширенням християнства в Україні, духовенство намагалося викорінювати ті поганські обряди, і то тим більше, що вони припадали переважно на Великий піст, що цілковито заперечував весняну ,,радість" та веселість. Тому дещо з тих давніх весняних обрядів перекинулося на великодній тиждень і заціліло тут майже виключно, як дитячі та молодечі забави, а також як поминальні свята — дні померлих. Дещо залишилося при поодиноких святах, але збереглося в коротких формулах вітаннях перших весняних пташок чи рослин та замовляннях при тій нагоді бажання собі здоров'я та щастя на господарстві..."

     „В привітанні весни находимо цікавий образ її доньки „паняночки", чи „мізинного чада — дитини..."

Ой весна-весна та весняночка,
А де ж твоя донька та паняночка?

     Мотив розлуки у весняних піснях далеко старший, ніж заробітчанські походи. Він стояв у зв'язку ще з одною формою весняної діяльності — з початком сезону воєнного."

     ,,І в різних інших народів весна була часом відновленням воєнних дій. У римлян тиждень від 17 до 24 березня був присвячений воєнному переглядові, чищенню зброї, воєнним танцям саліїв.

     Весна була в нас, як і в інших народів, символом молодости: „Весною сій, осінню збереш", — себто замолоду працюй, щоб на старість скористати з плодів своєї праці.

     Була весна й натуральним символом радощів, веселости: на весіллі в Галичині бажали: „Будь весела, як весна..."